ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО І ЙОГО ТВІР «ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ»

Визначний діяч українського національно-визвольного руху, великий мислитель і талановитий художник Володимир Винниченко серед активних учасників подій революційної доби в числі пер­ших опинився у становищі політичного емігранта. Колишній лідер Української соціал-демократичної робітничої партії, заступник Голови Центральної Ради, незмінний Голова Генерального секре­таріату, керівник Українського Національного Союзу, Голова Ди­ректорії Української Народної Республіки з волі обставин у люто­му 1919 року змушений був залишити рідну Україну. Серед основ­них причин були незгоди всередині Директорії, особливо гострі суперечності із С.Петлюрою, який, спираючись на реальну силу (військовиків, отаманів) тяжів до проантантських орієнтацій. Пред­ставники ж інтервенціоністських кіл (насамперед французького командування) мляво обіцяли допомогу лише за умови кадрових змін у керівництві УНР. Першою вимогою була відставка Голови Директорії соціаліста В.Винниченка. Останній згодився на варіант свого відкликання з відповідальної посади спільним рішенням ЦК УСДРП і ЦК УПСР, вважаючи за благо дати шанс суперникам ви­користати свою політичну жертву на користь народу України, на­ціональній справі, національній ідеї.

Так В.Винниченко опинився у Швейцарії. Питання «Що роби­ти?», на перший погляд, практично не існувало. Звісно — порину­ти у творчість, літературу, за чим невимовне скучив, до чого тяглися душа, розум, руки.

Зітхнувши у перші хвилини з полегшенням, В.Винниченко щиро бажав розпочати все «з чистого аркуша» і сам себе переконував, що нарешті настав благословенний час, коли можна безперешкодно займатись улюбленою справою.

І в перші дні перебування у Земмерінгу (Швейцарія) відчуття насолоди від переміни обстановки, хай навіть не таких уже й великих, та все ж очевидних можливостей для неквапної, розміреної, вдумливої роботи (це ж головне!) було повним і всеосяжним. Плани роїлись у голові, будили оптимістичні настрої.

Однак знати,вирахувати наперед у житті, що таке щастя — справжнє, повне, як його можна створити на власний розсуд, — мабуть, неможливо. Окрім холодного, прагматичного розуму, логіч­них бажань і строгих планів існують поривання душі, непідвладні ніякій людській - волі, найвиправданішим рішенням. Уже через місяць після втечі від політичного життя Володимир Кирилович зовсім в іншому настрої зізнається: «А думки все ж таки там, у тій нещасній, бідній, роздертій країні, що зветься Україною. Десь там стріляють одні в одних сірі, убогі люди, не знають за що, для чого, через роздратування нервів, через страх втеряти те, що мають, че­рез розбурхані темні сили темних своїх душ. Хтось кудись їх кличе, вони йдуть, підставляють себе під смерть, тисячами помирають, і ніхто не знає їх імен... Втома. Писати трудно. Думки стрибають, як коники в траві з-під ніг — одна туди, друга в інший бік» («Щоден­ник»).

...Володимир Винниченко — художник споглядає гору, оповиту хмарами, записує з цього приводу кілька яскравих рядків — спосте­режень рідкісного художнього звучання, і тут же рука, немовби проти волі, виводить слова й про Україну, яку на той час «затягло білими тьмяними клубами», а дальші міркування вже всі про по­літику, про своє ставлення до неї.

«...Знов стає переді мною питання, що мені робити?» — гово­рить сам до себе письменник 27 березня 1919 року і продовжує: «Я ж ніби вже зарікався втручатись у політику. Я одрізав себе від цеї сторони життя і так має вже бути остаточно. І не можу втерпіти. Мені здається, що я мушу втрутитись. Мені чогось соромно з боку слідкувати. Соромно й не слідкувати. Соромно й хвилюватись. Я мрію забитись кудись далеко, обкластись книжками й папером і щось робити ґрунтовніше, спокійніше й тривкіше. Але досить от такої звістки (про успіхи більшовиків у Галичині. — Авт.), і я вже не сплю, я там, у тому пошарпаному, блудному, очманілому Києві, я серед пошарпаних, очманілих людей, і їхня очманілість, їхня убогість і дитячість в тисячу разів миліші мені, ніж оця моя денна пристойність, поміркованість, закисла мудрість аристократів

Але невже ж таки я справді поїду на Україну? Я рішуче не вмію передбачати власних вчинків. Може, поїду, — може ні...»