Зарубіжна література другої половини ХХ століття явила неабияке розмаїття талантів і яскраве втілення творчості в художньому слові. Значною мірою вона розвивалася під знаком постмодернізму, яким узагальнено називають новітні тенденції у мистецтві, що виникли після модернізму та авангардизму. Сучасна західна культурологія не знає більш спірного поняття. В обіг воно увійшло наприкінці 30-х років ХХ ст. у зв’язку з висловлюваннями про занепад духу експериментаторства в модернізмі, однак по-справжньому прижилося в теорії архітектури в 70-ті роки, а згодом перейшло й у сферу літератури, малярства, музики, театру, філософії. Проте й до сьогодні не вщухають дискусії щодо нього.
Під час полеміки 1980 р. німецький філософ Ю. Хабермас і французький мислитель Ж. Ф. Ліотар висловили діаметрально протилежні погляди на нього.
Ю. Хабермас вбачав у постмодерні «незавершений проект» Просвітництва, всі негаразди сучасності оголошував відступами від прекрасного, раціонального плану просвітників, а Ж. Ф. Ліотар продовжував ніцшеанську традицію оголення кризи основ усього сучасного, тобто постпросвітницького знання. Постмодернізм уявлявся як повернення до витоків сучасного світорозуміння, сучасного мислення, їхній перегляд і уточнення.

Постмодернізм (лат. pоst — після, франц. moderne — сучасний) — мистецький напрям останньої третини XX — початку ХХІ ст., суть якого полягає в стиранні граней між високим мистецтвом і кітчем, у переоцінюванні традицій авангардизму та модернізму, у визнанні прогресу лише як неспростовної ілюзії, наданні особливого значення іманентній текстовій структурі, текстові у тексті.

Постмодернізм як мистецький напрям є феноменом епохи постмодерну, що почалася із завершення модерну. Її умонастрої визначають прагнення виробити новий (неєвропоцентристський) погляд на становище цивілізації, доконструювати європоцентристські соціальні, економічні, політичні, науково-технічні, духовні структури, знайти нові вирішення актуальних проблем людства і світу.
Праці найвпливовіших філософів постмодерну — М. П. Фуко і Ж. Дерріди розвінчують претензії західної цивілізації на монополію розуму. Захід невиправдано оголосив себе генератором розуму, визначає, що розумне, а що нерозумне. Ось чому інші цивілізації змушені приймати його цінності. Постмодерністи вважають цю логіку помилковою, оскільки в її основі не раціональність, а непомірне розростання лише одного її вияву — раціоналізму. Духовні колізії постмодерну пов’язані з усвідомленням тупиків раціоналізму і пошуками виходу з них.
Американський літературознавець І. Хассан виокремлює одинадцять специфічних ознак, притаманних постмодернізмові: «фрагментарність», «іронічність», «деканонізація», «деструкція», «карнавалізація», «гібридизація», «невизначеність», «зникнення авторського Я», «вільне поєднання жанрів та стилів», «відсутність самозаглибленості», «принцип творчої співгри з читачем». Американський учений Л. Фідлер додав ще одну ознаку, на його думку — найголовнішу: «органічну спорідненість постмодернізму з поп-культурою».
Сучасний німецький філософ А. Гелен характеризує постмодернізм як «синкретичну плутанину всіх стилів і можливостей», а український дослідник Ю. Ковалів називає його «стилем художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, з тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії».
Незважаючи на всю розмаїтість наукових підходів, незаперечним є твердження, що це мистецьке явище виникло як реакція на модернізм, що побутував наприкінці XIX — на початку XX ст. Цей новітній етап у розвитку мистецтва назвали «постмодерністським», тобто таким, що виник «після» літературного модернізму.
Основне для постмодернізму не «що» і не «про що» йдеться у творі, а «як» він «конструюється». Специфічними його властивостями є насамперед переоцінка сфери мистецтва та усвідомлення вичерпності зображувально-виражальних засобів і художніх форм модернізму. Характерний для попередніх культурних традицій (романтизму, символізму, модернізму) культ мистецтва і творця змінюється на банальність, стереотипність творчого акту. В постмодернізмі художній простір є мозаїкою цитат, зверненням до чужого слова, введенням у текст взятих з різних літературних творів ремінісценцій, гри та пародії на мотиви класичної літератури. Користуючись таким методом, постмодерністи намагаються відродити сюжет і по-новому зацікавити читача відродженням жанру роману. Постмодернізм прагне створити нові можливості в розвитку романної структури і формуванні універсальної, синтезованої художньої мови.
Сучасні зарубіжні письменники, у творчості яких помітні ознаки постмодерністського стилю, схильні до перегляду традиційної ідеї митця як автора твору; надають перевагу тенденції до зникнення авторської функції. Творчість У. Еко, Х. Л. Борхеса, Айріс Мердок, П. Зюскінда, Л. Рубінштейна та багатьох інших репрезентує класику постмодернізму.
Словесна повінь («потік свідомості») у творах предтечі американського постмодернізму Г. Міллера, французьких «антироманістів» А. Роб-Грійє, Наталі Саррот, М. Бютора та інших досить вправних у мовленні авторів, які немовби виносять себе за межі тексту, ніби «усуваються» від зображуваного за «анонімним мурмотінням» (М. Фуко), — стильові ознаки постмодернізму.
П’єса англійського драматурга Тома Стоппарда «Рок-н-рол», бестселер В. Пелєвіна «Священна книга перевертня» радикально змінюють традиційні уявлення про жанрові форми, стилі та спадкоємні зв’язки з мистецтвом минулих епох.
Соціологічні дослідження, присвячені вивченню читацького попиту, свідчать, що картина світу, відтворена сучасними авторами, відповідає потребам представників нових субкультур. Зміна статусу літератури в суспільстві зумовлює зміну авторської, читацької стратегій. Художні пошуки зарубіжних письменників помежів’я ХХ—ХХІ ст. здійснюються в широкому діапазоні — від елітарної до масової літератури. В них ідентифіковані різноманітні авторські інтенції, вони зорієнтовані на різних читачів. Однак, незважаючи на розмаїття текстів, у них своєрідно заломлюються досить активні соціокультурні процеси, що віддзеркалюють кардинальні соціальні зміни, які відбулися внаслідок маргіналізації та комерціалізації деяких шарів культури. Література почала перетворюватися на один із каналів масової комунікації, що яскраво виявляється в сучасній масовій літературі.
Термін «масова література» досить умовний і позначає не стільки ступінь побутування видання, скільки певну жанрову парадигму, яку утворюють детектив, фантастика, фентезі, мелодрама та ін. У західноєвропейському літературознавстві стосовно такої літературної продукції використовують терміни «тривіальна», «формульна», «популярна література», «паралітература» тощо.
Комерціалізація письменницької діяльності, інтегрування її в ринкові відносини, збільшення кількості читачів, спричинене потужним розвитком книговидання і книготоргівлі, підвищенням освітнього рівня населення, зумовили становлення масової літератури. З 1895 р., коли сформувалося нове масове книговидання та книгорозповсюдження, журнал «Букмен» (США) почав друкувати списки бестселерів (англ. bestseller — книга, що добре продається). У наші дні це слово позначає захопливу, успішну, модну книгу. Поділ літератури на масову та елітарну пов’язаний передовсім з якісно новим існуванням літератури в умовах індустріального суспільства, виходом художньої писемності за межі закритих салонів, академічних товариств.
Термін «масова література» виник унаслідок розмежування художньої словесності за її естетичними якостями і означає нижчий ярус літератури, який охоплює твори, що не належать до офіційної літературної ієрархії свого часу, чужі домінуючій літературній теорії епохи. Сучасна зарубіжна мелодрама, жіночий детектив, любовний роман тощо, використовуючи кінематографічні прийоми, створюють своєрідну «побутову поетику», прикрашаючи буденність і визначаючи ідеал (почасти доволі примітивний), відсутність якого гостро відчувається в суспільстві.
В останні десятиліття ХХ ст. бурхливо розвивається наукова фантастика, читацький інтерес до якої спричинений стрімким злетом науково-технічного прогресу, апокаліптичним сприйняттям світу. Письменники-фантасти Р. Бредбері, А. Азімов, А. Кларк, Р. Шеклі пророкували загибель цивілізації, занепад культури. Символом відповідальності людства за світ, що опинився на краю прірви, став метелик Р. Бредбері (оповідання «І грянув грім…»). Усе в світі взаємопов’язано, і тільки від людства залежить — існувати цивілізації чи загинути в апокаліпсисі.
Постмодернізм завойовує своє право на існування в боротьбі з реалізмом, мистецтво якого більш відкрите і вільне для входження в його поетику новітніх синкретичних жанрово-стилістичних модифікацій. Наприкінці ХХ ст. колумбійський письменник Г. Г. Маркес, будучи далеким від традиційного реалізму, назвав сучасний реалізм «гарантією правдивості». У літературознавстві художній метод Маркеса та інших латиноамериканських письменників — А. Кампетьєра, Ж. Амаду, М. А. Астуріаса названо «магічним реалізмом». У творах цієї течії фантастичне і реальне перемішано, «сплавлено» в єдність. Вторгнення фантастичного в їх тканину подається як звичайна подія без супроводження яскравими ефектами. Створення особливої фантастичної дійсності представниками магічного реалізму є художнім засобом пізнання та відображення глибинного, прихованого сенсу явищ реальної дійсності.
«Новий роман», «антироман», як називають цю течію в модерністській прозі 50—60-х років ХХ ст., видозмінює звичну форму класичного роману, вбираючи при цьому основні його особливості.