МИКОЛА КОСТОМАРОВ

(1871–1885)

Людина непересічної долі, величезної культури й освічено-

сті, історик і археограф, фольклорист і етнограф, поет і прозаїк,

просвітитель, життя якого найтіснішим чином було пов’язане

з Україною.

В «Автобіографії» М. І. Костомаров писав: «Вступаючи на ка-

федру (російської історії Санкт-Петербурзького університету. —

Авт.), я поставив за мету в своїх лекціях висунути на перший план

народне життя в усіх його детальних проявах... Я бачив, що дер-

жави ставали більше випадковими плодами завоювань, ніж не-

обхідним наслідком географічних і етнографічних особливостей

народного життя. Майже завжди держава складалась не з одної

народності, сильніша подавляла слабших, намагалась підкорити,

а іноді й асимілювати їх».

Народництво М. І. Костомарова справило величезний вплив

на всю українську історичну школу другої половини XIX–почат-

ку XX ст., хоча самому вченому принесло багато неприємностей.

Він явно відрізнявся від представників офіційної історичної на-

уки Росії своїм демократизмом, високим почуттям обов’язку пе-

ред правдою історії, нетрадиційністю поглядів.

У статті, присвяченій пам’яті М. І. Костомарова, В. Б. Анто-

нович писав: «Справжній історик знає, що історія — це є народ-

не самопізнання і що чим більше вноситься в нього світла, прав-

ди і науки, тим вищим, моральнішим, а отже, і могутнішим стає

даний народ».

Микола Іванович Костомаров народився 16 травня 1817 р.

в селі Юрасовці Острозького повіту Воронезької губернії. Мати

його, Тетяна Петрівна Мельник, була кріпачкою, з якою її го-

сподар — поміщик Іван Петрович Костомаров — взяв шлюб уже

після народження Миколи. Коли батька вбили кріпаки, син так

і залишився кріпаком, доки його не викупила мати у спадкоєм-

ців чоловіка.

Начитавшись у юності д’Аламбера, Дідро, Вольтера та інших

енциклопедистів XVIII ст., Костомаров перейнявся духом Про-

світительства й прагненням пізнати світ, його історію і закони.

Очевидно, саме це й спонукало Миколу після закінчення гімназії

вступити 1833 р. до Харківського університету, який уже на той

час мав значні академічні традиції як у викладанні історії, так і в

її науковій розробці.

Тут, за визнанням самого Миколи Івановича, він уперше гли-

боко зацікавився історією України. Його вчителями були ві-

домі професори П. П. Гулак-Артемовський, М. М. Бекетов,

М. М. Лунін та ін. Закінчивши університет зі ступенем канди-

дата, М. І. Костомаров після короткочасної служби юнкером

в Ост ро гозькому драгунському полку в 1837 р. знову повернувся

до Харкова з метою продовжити освіту.

Перед ним постало питання: з чого розпочати спеціаліза-

цію? «Звичайно, з вивчення свого руського народу, а оскільки я

тоді жив у Малоросії, — писав М. І. Костомаров в «Автобіогра-

фії», — то і розпочав з його малоруської гілки. Ця думка обер-

нула мене до читання народних пам’яток». Розпочався активний

процес самоосвіти. Він читає малоруські пісні, видані Максимо-

вичем у 1827 р., великоруські пісні Сахарова, «Запорозьку ста-

рину» І. І. Срезневського, повісті першого народного письмен-

ника України Григорія Квітки-Основ’яненка, з яким підтримував

близькі особисті стосунки. М. І. Костомаров провів кілька етно-

графічних експедицій по Слобожанщині, вивчав мову і побут.

«Мене вразила і захопила непідробна чарівність малоруської на-

родної поезії, я ніяк і не підозрював, щоб така вишуканість, така

глибина і свіжість почуття були в творах народу, настільки близь-

кого до мене, і про який я, як виявилось, нічого не знав».

На той час припадають і перші літературні спроби М. І. Ко-

стомарова українською мовою — повісті та вірші.

«Любов до малоруського слова дедалі більше захоплювала

мене, — відзначав М. І. Костомаров. — Мені було гірко, що

така чудова мова лишається без будь-якої літературної обробки

і, крім того, ще й зовсім незаслужено зневажається».

Після захисту дисертації та отримання ступеня магістра істо-

ричних наук Костомаров працює викладачем гімназії і пансіонів

у Рівному та Києві, а 28 травня 1846 р. одностайно обирається

професором кафедри російської історії Київського університету.

Однак працювати там йому не довелося. У Києві він збли-

жується з передовими представниками інтелігенції М. Гула-

ком, О. Маркевичем, В. Білозерським, П. Кулішем. У їхньому

середовищі й зароджується ідея створення товариства з метою

об’єднання слов’янських народів у федерацію на принципах рів-

ності та знищення кріпосництва. Такою організацією стало Кири-

ло-Мефодіївське товариство. До нього приєднався і Т. Шевчен-

ко, який у квітні 1846 р. приїхав до Києва з Петербурга.

У літературі протягом десятиліть дискутується питання про

авторство програмних документів Кирило-Мефодіївського брат-

ства, у тому числі таких основних, як «Книга буття українсько -

го народу» та «Статут Слов’янського товариства св. Кирила

і Мефодія».

Є велика правда в словах друга дитинства Миколи Костома-

рова, вихователя Олександрівського ліцею Ф. К. Неслуховсько-

го про те, що ідея заснування «общества Кирилла и Мефодия,

как силы, способной объединить славян», належить М. І. Ко-

стомарову. У своїй автобіографії Костомаров відзначав: «Мимо

нашей воли стал нам представляться федеративный строй, как

самое счастливое течение общественной жизни славянских на-

ций. Мы стали воображать все славянские народы соединенны-

ми между собою в федерации, подобно древним греческим рес-

публикам или Соединенным Штатам Северной Америки, с тем,

чтобы все находились в прочной связи между собою, но каждая

сохраняла свято свою отдельную автономию». Він також повідо-

мив, а це підтверджують і нещодавно опубліковані документи

і матеріали слідчої справи Кирило-Мефодіївського товариства,

що відповідно до зазначеної вище мети «явилась мысль образо-

вать общество», і ним «начертан был устав такого общества».

М. І. Костомарову належить авторство найважливішого про-

грамного твору братства — «Книги буття українського народу».

Щодо цього є відповідні свідчення не тільки самого М. І. Косто-

марова, а й дослідників даного питання, у тому числі М. С. Гру-

шевського.

Якщо звернемося до змісту згаданих документів з історії Ки-

рило-Мефодіївського братства, то побачимо, що в числі голо-

вних ідей Статуту Слов’янського товариства св. Кирила і Ме-

фодія зазначено: «1. Принимаем, что духовное и политическое

соединение славян есть истинное их назначение, к которому они

должны стремиться... 3. Принимаем, что каждое племя (тобто

слов’янська нація. — Авт.) должно иметь правление народное

и соблюдать совершенное равенство сограждан по их рождению,

христианским вероисповеданиям и состоянию». Серед головних

правил товариства є таке: «Общество будет стараться заранее об

искоренении рабства и всякого унижения низших классов, рав-

ным образом и о повсеместном распространении грамотности».

Зрештою, «Книга буття українського народу» пропагує вже зо-

всім незвичну для тогочасної російської дійсності модель держав-

ного і суспільного устрою, в якому Україна «буде не підлеглою

Річчю Посполитою в союзі слов’янськім» і не зостанеться «ні ца-

ря, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сія-

тельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака,

ні холопа ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії,

ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар».

Звичайно, не можна не зважати на те, що вступ до товари ства

Шевченка справив на його членів революційний вплив. Проте

не можна погодитися з тезою про «дві тенденції в товаристві»

(революційно-демократичну і ліберально-буржуазну).

Але вона все ж набула поширення, особливо після появи

в 1947 р. сумнозвісних рішень ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У з питань

історії, літератури й мистецтва. Тоді безапеляційно стверджува-

лося, що «всередині братства були серйозні суперечності і йшла

ідейна боротьба». Проте різноманітні матеріали свідчать, що по-

між його визначними членами не існувало і не сталося не тільки

серйозного, а й найменшого антагонізму, навпаки — вони заприя-

телювали на все життя.

Творчість Т. Г. Шевченка, безперечно, вплинула на світогляд

М. І. Костомарова, на зміст програмних документів та діяльність

Кирило-Мефодіївського братства, так само як і наукові студії

з історії України, концепція яких лягла в основу програмних до-

кументів братства, інші твори М. І. Костомарова не сприйма-

лися байдуже Тарасом Григоровичем. Під час слідства у Петер-

бурзі генерал Л. В. Дубельт говорив про університетські лекції

М. І. Костомарова: «А ваши лекции, мой добрый друг,— хоро-

ши?! — вишь, какие завиральные идеи! Читали б им (студентам)

грамматику да арифметику, а то занесли им какие премудрости!»

Серед так званих премудростей, напевне, малася на увазі й кон-

цепція історії України М. І. Костомарова.

У березні 1847 р. за доносом провокатора товариство було

розгромлено, а членів товариства заарештовано й засудже-

но. Після Петропавловської фортеці їх відправили на заслання:

М. Костомарова — в Саратов, Т. Шевченка — в солдати, у дале-

ке Новопетрівське укріплення, інші також розділили їхню долю.

І лише Олександр II 1855 р. амністував кирило-мефодіївців.

Саратовський період (1848–1855) був надзвичайно про-

дуктивним у науковому плані. М. І. Костомаров редагував газе-

ту «Саратовские губернские ведомости», де публікував народні

пісні. У петербурзьких «Отечественных записках» друкував мо-

нографію про Богдана Хмельницького. Крім того, видав збірник

«Народні пісні, зібрані в західній частині Волинської губернії

в 1844 році», дослідження про заколот Степана Разіна, «Нариси

історії Саратовського краю» та багато інших.

У 1859 р. М. І. Костомарова запросили очолити кафедру росій-

ської історії в Петербурзькому університеті. У листопаді того ж

року його затверджують у званні екстраординарного професора,

і він розпочинає роботу. І знову на лекції Миколи Івановича у ве-

ликому університетському залі сходилися слухачі з усього універ-

ситету. І знову професорська кар’єра була короткою. М. І. Ко-

стомаров у 1862 р. після студентських заворушень змушений був

назавжди залишити університет.

Університет втратив блискучого лектора-професора, але істо-

рична наука здобула блискучого вченого.

Отримавши довічне професорське утримання, М. І. Костома-

ров зміг повністю віддатися науковій та літературній діяльності.

Як член Археографічної комісії, він багато подорожує, опрацьо-

вує архіви в Петербурзі, Москві, Києві, Саратові, Вільно, Кате-

ринославі, вивчає рукописні збірки та бібліотеки численних мо-

настирів Російської імперії.

Подвижницька праця М. І. Костомарова впродовж останніх

двох десятиріч життя увінчалася величезною кількістю публіка-

цій — усього понад 200. Серед них такі фундаментальні дослі-

дження, як «Північноруські народоправства за часів удільно-ві-

чового укладу. Новгород — Псков — В’ятка», «Лівонська війна»,

«Смутні часи Московської держави», «Останні роки Речі Поспо-

литої», «Руїна», «Мазепа», три томи «Руської історії в життєпи-

сах її найголовніших діячів». З 1863 по 1885 р. (рік смерті) ви-

йшло 16 томів «Монографій та досліджень» М. І. Костомарова.

Починаючи з 60-х років XIX ст., М. І. Костомаров став одним

з найбільш шанованих історичних письменників Росії. Його тво-

ри викликали незмінний інтерес, читались із захопленням. Особи-

стість М. І. Костомарова притягувала до себе освічену публіку.

Робочий кабінет історика на Василівському острові став науко-

во-літературним салоном для всіх, хто цікавився вітчизняною істо-

рією. Крім численних друзів і знайомих, тут можна було зустріти

початкуючих науковців з усіх куточків Росії.

Заслуги М. І. Костомарова перед вітчизняною істори-

чною наукою надзвичайно великі. У своїх працях він розгор-

нув епічне полотно руської й української історії упродовж ціло-

го тисячоліття. Особливе місце приділив одному з визначних її

періодів — Київській Русі. Вражав сучасників не лише незвичай-

ною широтою ерудиції, досконалим знанням літописних джерел,

а й нетрадиційністю осмислення історичних явищ.

Велике місце у творчості М. І. Костомарова займала історія

України XVI–XVIII ст. Захопившись нею ще в харківський період

життя, він став гідним продовжувачем справи таких відомих

українських істориків, як Д. М. Бантиш-Каменський і М. О. Мак-

симович.

Розглядаючи проблему походження такого явища, як

українське козацтво, М. І. Костомаров стверджував, що у своїй

сутності воно виникло ще в XII–XIII ст. Пізніше ця думка була

розвинута М. П. Драгомановим і М. С. Грушевським.

М. І. Костомарову належить серія блискучих нарисів про істо-

ричних діячів України: «Іван Свирговський, український коза-

цький гетьман», «Київський митрополит Петро Могила», «Ма-

лоросійський гетьман Зіновій-Богдан Хмельницький», «Павло

Полуботок», «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія

Хмельницького», «Мазепа», «Історія гетьманства Брюховецько-

го, Многогрішного і Самойловича» та багато інших. Ці праці ви-

ходили далеко за межі звичайних життєписів. У них, по суті, відо-

бражена історія цілого краю — героїчна і трагічна, розглянуто

проблеми політичного, економічного і культурного його розвитку.

З особливою симпатією і теплотою М. І. Костомаров ставився

до прагнення українського народу здобути національну і соціальну

незалежність. Високо оцінюючи заслуги Богдана Хмельни цького

перед Україною, М. І. Костомаров відзначав, що результати

союзу з Росією виявились не тими, на які сподівався знаменитий

гетьман. Не його вина, що «короткозора, невігласька політика

боярська не зрозуміла його, звела передчасно в могилу, зіпсувала

плоди його десятирічної діяльності і на багато поколінь відстрочи-

ла справу, що могла б бути здійснена з незрівнянно меншими зу-

силлями, якби у Москві зрозуміли суть прагнень Хмельницького».

Праці М. І. Костомарова з історії України, як й інші його до-

слідження, вражають не лише науковою повнотою, а й незвичай-

ною яскравістю портретних характеристик, доступністю форми

викладу. В. Й. Ключевський, сам блискучий стиліст, відзначав:

«Усе, що було драматичним у нашій історії, особливо в історії

нашої південно-західної окраїни, все це викладено Костомаро-

вим, і викладено з безпосередньою майстерністю оповідача».

Без перебільшення можна сказати, що праці М. І. Косто-

марова були найбільш повними і об’єктивними у висвітленні

піз ньосередньовічної історії України. Вони користувались вели-

чезною популярністю не лише в Росії й Україні, а й поза їх межами.

Сказане однаково стосується і праць М. І. Костомарова, при-

свячених історії Росії. Нариси про Бориса Годунова, Степана Разі-

на, Куликовську битву, Івана Грозного, Максима Грека, царя Оле-

ксія Михайловича, патріарха Никона, Олександра Меншикова,

Феофана Прокоповича, смутні часи Московської держави поча-

тку XVII ст. та багато інших характеризуються повнотою матеріа-

лу і дослідницькою сумлінністю. За це йому часто і діставалось.

Особливо серйозним нападкам піддався М. І. Костомаров після

публікації статті про Івана Сусаніна. Говорили, що він поставив за

мету принизити доблесні російські імена і скинути їх з п’єдесталу,

тоді як виставляв напоказ осіб південноруської історії.

Звинувачення зовсім безпідставне. «Щодо південноруських

героїв, — писав М. І. Костомаров, — то я ніде не приховував

рис їх слабкостей, вад, хиб і помилок». Ознайомлення з серією

істо ричних портретів південноруських діячів підтверджує справе -

дливість сказаного. «Як письменник глибоко патріотичний, як лю-

дина, якій притаманна віра у майбутність руського народу, в його

могутність, у його духовні сили, — відзначав В. Б. Антонович, —

Микола Іванович не міг перейматись такими пересічними мірку-

ваннями, як зображення хоч і давніх, але неправильних традицій

і заснованої на них фальшивої національної самонасолоди».

Помер М. Костомаров 19 квітня 1885 р. у своїй петербур зькій

квартирі в будинку № 4 на Василівському острові. Похований

біля «Літературних містків» на Волковому кладовищі.

Оцінюючи творчий доробок Костомарова, М. Чернишевський

1889 р. писав: «Костомаров був людиною такої широкої вченості,

такого розуму і так любив істину, що праці його мають дуже ви-

соке наукове значення».

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Костомаров Н. И. Исторические произведения. — К.,

1988.

2. Історія України в особах (ХІХ–ХХ ст.). — К., 1995.

3. Пінчук Ю. Ідеолог Кирило-Мефодіївського братства //

Київська Старовина. — 1992. — № 5.

4. Толочко П. Видатний історик України і Росії // Київська

Старовина. — 1992. — № 5.