МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ

(1841–1895)

Михайло Петрович Драгоманов (1841–1895) є визначною

постаттю в українському політичному, науковому і культурно-

му русі другої половини XIX ст. Історик, літератор і літератур-

ний критик, редактор, видавець, етнограф і фольклорист, педа-

гог, вчений і публіцист, політичний і громадський діяч — і в усіх

цих іпостасях йому пасує епітет видатний. А ще громадівець (член

українського гуртка «Громада» в Київському університеті св. Во-

лодимира), соціаліст-федераліст, автономник, космополіт і націо-

наліст — і все це вмістилося у 54 роки життя Михайла Петро-

вича, з яких 20 — у вимушеній еміграції. За усім цим угадується

сильна, цілеспрямована і смілива натура, окрилена ідеєю права

особи на вільний розвиток особистості.

Михайло Петрович Драгоманов народився 30 вересня 1841 р.

в м. Гадячі на Полтавщині в родині дрібномаєтних дворян. Осо-

бистість Михайла формувалася серед простого люду, який оточу-

вав його змалечку. Батько був чесною і справедливою людиною,

добре ставився до селян. Як і дядько Яків, колишній декабрист,

учив він хлопця набувати знань, щоб віддати себе праці для до-

бра рідного краю.

Навчаючись у Полтавській гімназії, Драгоманов цікавив-

ся передовсім гуманітарними дисциплінами, а надто минулим

українського народу, його безнастанною боротьбою за кращу

долю. А ще місцевий учитель історії О. Стронін прищепив йому

інтерес до праць європейських просвітителів Вольтера, Руссо,

Дідро та ін. Про це згадував М. Драгоманов, який і сам згодом

став одним з перших українських просвітителів.

У 1859 р. допитливий юнак вступає на історико-філологічний

факультет Київського університету.

Ще під час навчання М. Драгоманов ступив на освітянську

ниву: викладає в недільній школі на Подолі, а після її закриття —

в Тимчасовій педагогічній школі.

І згодом, випускник університету, він не пориває з педагогі-

чною діяльністю — працює в 2-й Київській гімназії.

М. Драгоманов з усіх своїх захоплень і проблем чи не найбіль-

ше уваги приділяв українській школі, вихованню дітей, рідномов-

ній освіті народу, оскільки справедливо вбачав у цьому основний

і надійний шлях національного і соціального визволення українців.

Саме просвітництво приводить Драгоманова 1863 р. до Ки їв-

ської громади. Тут знайомиться він з В. Антоновичем, П. Жи-

тецьким, М. Лисенком та іншими діячами. Свої творчі пошуки

й практичну роботу спрямовує на зближення школи з життям,

охоплен ня освітою широких мас, максимальне підвищення її ефек-

тивності. Незважаючи на указ міністра внутрішніх справ Валуєва,

що обмежував вживання мови, публікує в газеті «Санкт-Петер-

бургские ведомости» низку статей: «Земство и местный элемент

в народном образовании», «О педагогическом значении малорус-

ского языка» та ін., де відкрито виступає проти політики русифі-

кації школи й обстоює навчання рідною, українською мовою.

Україномовну лінгвістичну діяльність Драгоманова по-

справжньому можна поцінувати, лише зважаючи на політичне

становище, в якому жив тоді український народ і його мова, та на

той стан формування й саморозвитку, в якому знаходилася сама

українська літературна мова. Як відомо, заборони україн ської

мови, церкви, культури почалися 1690 року забороною «київ-

ських нових книг» — «собрать и сжечь на пожарищах» — Петра

Могили, Симеона Полоцького, Кирила Ставровецького, Іоани-

кія Галятовського, Лазаря Барановича, Антонія Радивіловського

та інших визначних діячів київської вищої школи, якою вже став

тоді Києво-Могилянській колегіум. Зазначимо, що такого рівня

своїх учених тоді Московська держава не мала.

За життя Михайла Драгоманова видано вісім заборон, а ще

ж було й до і після нього, з них найжорстокіші дві. Це Валуєв-

ський циркуляр 1863 р., за яким української мови «не было,

нет и быть не может» і Емський указ Олександра II 1876 р.,

яким заборонялося все українське, не тільки книги, підручники,

а й навіть тексти українських пісень під нотами. І ось у цих умо-

вах Михайло Драгоманов стверджує: «Українська мова в багат-

стві, витонченості і гнучкості форм не поступається ані жодній із

сучасних літературних мов слов’янства і не бідна аж ніяк на по-

няття, аби нею заважко було перекладати глибину філософських

думок і змальовувати високохудожні образи. Це не мова просто-

люду тільки, як твердять московські невігласи, а мова цілої на-

ції, політичне майбутнє якої іще попереду, але чиє місце на пра-

во самостійного розвитку цивілізованих народів уже завойоване

й не може бути зайняте ніким іншим».

Наукова далекоглядність Драгоманова підтвердилася нашою

історією, мовою, культурою, а нині й державністю: ми сущі і наше

місце в колі народів уже утверджене, і українська мова рівна з ін-

шими слов’янськими. Та жаль, що й сьогодні ця очевидна істина

ще деким не усвідомлена. Ось вони — результати трьохсотрічних

заборон і утисків.

З 1864 р. Драгоманов приват-доцент, а з 1870 р. — доцент

Київського університету. З метою вдосконалення кваліфікації

Драгоманов виїжджає на три роки за кордон. У великих універси-

тетських центрах Гейдельберга, Берліна, Рима, Відня, Флоренції

та ін. досліджує місцеві архіви, знайомиться з дійсністю європей-

ських країн, передовою думкою і провідними політичними теорія-

ми, зокрема П.-Ж. Прудона, що мали вплив на формування вла-

сної політичної концепції вченого, вивчає становище національних

меншин, у тому числі й слов’янських народів, серед них галичан

у складі Австро-Угорщини й поляків у складі Німеччини.

У 1873 р. він повертається до Росії з уже сформованою полі-

тичною доктриною федеративного соціалізму.

Він приходить до соціалізму, бо бачить, що національне ви-

зволення не можливе без соціального. Драгоманов стає феде-

ралістом, автономником, шукає шляхів до децентралізації імперії

та зміцнення самоврядування громад і країв, бо бачить, що росій-

ський централізм душить усе живе серед поневолених ним на-

родів. Драгоманова називали космополітом, тому що українські

визвольні програми він пов’язував з сучасними йому західноєвро-

пейськими демократичними, ліберальними, соціалістичними ру-

хами, з рухами всередині Росії і Австро-Угорщини, у складі яких

були частини України. Визволення власного народу він бачив

у сув’язі зі свободою інших народів. М. П. Драгоманов болісно

переживав втрату Україною історичної державності, але на той

час дуже розважливо, обережно ставився до питання самостій-

ності України, вважав, що треба поступово готувати українство

до неї, зокрема й шляхом освіти народу.

За націоналізм його критикували монархісти, російські само-

державники. За статтю «Педагогическое значение малорусского

языка» цар Олександр II власноручно звільнив М. Драгоманова

з посади доцента Київського університету і заборонив працюва-

ти в Україні, прирікши його таким чином на вічне вигнання. За

космополітизм критикували націоналісти. А М. Драгоманов, ке-

руючись розумом вченого, обрав позицію: ногами і серцем сто-

яти в Україні, головою — в Європі, а руками охоплювати всю

слов’янщину.

Сергій Єфремов писав про Михайла Драгоманова, що, «... стоя-

чи принципово на космополітичному ґрунті, він пра ктично не

перестав бути націоналістом у найкращім цього слова розумінні».

Але що це за космополітизм? Михайло Драгоманов космопо-

літизм бачив у тому, щоб прилучити Україну до всеєвропей ського

поступу.

Драгоманов бере активну участь у громадському житті Над-

дніпрянської України 1873–1875 рр. Це і викладацька робота,

і діяльність у Київській громаді. Фактично він сам редагує газе-

ту «Киевский телеграф», у якій співпрацювали П. Житецький,

П. Чубинський, С. Подолинський та ін., налагоджує стосунки

з російськими народниками А. Желябовим, О. Дейчем, Я. Сте-

фановичем, збирає кошти для повстанців проти турецького гніту

в Герцеговині. Не полишає, однак, і дослідницької роботи. Ви-

ходить його спільна з В. Антоновичем праця «Исторические пе-

сни малорусского народа», яку вони почали писати ще 1869 р.,

«Малорусские народные предания и рассказы», «Про україн-

ських козаків, татар і турків» та ін. Обстоюючи думку, що вирі-

шальна роль в історії належить народним масам, він досліджує

відтворення історичних подій у народній творчості, а також зміни

в менталітеті простих людей.

Чимало сил Драгоманов доклав (і в цьому велика його заслу-

га перед Україною) до налагодження зв’язків між українським

рухом на Наддніпрянщині й на західноукраїнських землях. У Га-

личині, що була тоді під владою Австро-Угорщини, жилося віль-

ніше, ніж у Російській імперії, тому там зосередилася та велика

культурна праця, яка згодом принесла відродження всьому

українському народові. Тож недарма Галичину називали «україн-

ським П’ємонтом» (у 1859–1860 рр. навколо П’ємонту відбулося

об’єднання Італії).

Драгоманов активно співпрацював з І. Франком, О. Терле-

цьким, В. Навроцьким та іншими молодими галицькими діячами.

Однак визнання ролі Галичини в культурному житті всього україн-

ського народу не затуляло від нього й вад, притаманних деяким

колам українства, тому негативно ставився до абсолютизації на-

ціонального моменту, ворожості до всього російського, недооцін-

ки соціальних вимог в українському русі.

У середині 1870-х рр. сили реакції розпочали наступ на

український рух. Було закрито «Киевский телеграф», а 1876-го

вийшов Емський указ Олександра II, який унеможливив подаль-

ший розвиток української культури й національної науки. Ще

1875 р. Драгоманова було звільнено з університету за політичну

неблагонадійність. Наступного року він за дорученням «Громади»

виїжджає за кордон і засновує в Женеві вільну українську дру-

карню, а також займається політичною працею.

Послідовно обстоюючи інтереси українського народу, його

права на своє духовне життя, науку, культуру, мову, Михайло

Драгоманов різко критикував шовіністську політику російського

самодержавства. На Міжнародний літературний конгрес у Па-

риж 1878 року він подав реферат протесту проти царського ука-

зу 1876 року, яким заборонялась українська мова. З приводу га-

небного указу написав працю про українську літературу, де чітко

викладав свою позицію і вказував дорогу нам: «Українцям зали-

шається тільки йти своєю дорогою й працювати для свого народу,

надіятись тільки на свої сили, не звертаючи надто великої уваги

на сторонніх круків, ні на тих, що каркають безглуздими циркуля-

рами, ні на тих, які думають збити їх з природної дороги».

Протягом 1878–1881 рр. виходять п’ять номерів журналу

«Громада», який став для України тим, чим «Колокол» Герцена

для Росії. У виданні Драгоманову надавали допомогу С. Подо-

линський, М. Павлик, дружина Людмила (завідувала експеди-

цією журналу).

Він тісно спілкувався з російською еміграцією, членами

«На родної волі», «Чорного переділу» та інших народницьких

ор га нізацій, критикуючи їх, зокрема в статті «Малоруський ін-

тер націоналізм», за нехтування національного питання та вели-

кодержавний шовінізм. Докоряв і молодим українцям, які всту-

пали до російських революційних організацій, бо вважав, що

соціалістичні партії розумітимуть і обстоюватимуть потребу на-

роду, якщо будуть національними.

Видання «Громади» й статті Драгоманова у «Вольном слове»

привернули увагу всієї Європи. А тим часом його стосунки з

українським рухом у Росії складалися значно гірше. Радикалізація

поглядів Драгоманова, з одного боку, й наступ реакції в Росії —

з іншого, призвели до припинення фінансування Київською гро-

мадою журналу Драгоманова, пізніше й до відкритого розриву

між ними. Але він зберіг добрі стосунки й листувався з М. Ли-

сенком і М. Старицьким, з яким був знайомий з часів навчання

в Полтавській гімназії, та у Київському університеті.

Відтоді Драгоманов розраховує лише на підтримку україн-

ського руху в Галичині, хоч не втрачає надії на еволюцію над-

дніпрянських діячів.

Останній період життя Драгоманова пов’язаний з Болгарією.

1888 р. в Софії було засновано Вищу школу, яка перетворилася

на університет. Туди й запросили його 1889 р. професором ка-

федри загальної історії. Вихованці Драгоманова згодом стали ві-

домими болгарськими вченими.

Не забував і Україну. Велику увагу приділяв Галичині. Був ідей-

ним натхненником Русько-української радикальної партії, створе-

МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ

ної 1890 р., публікував у друкованому органі цієї партії «Народ»

свої статті. Пізніше співпрацював у заснованій І. Франком газеті

«Хлібороб», написав передмову до його книги «В поті чола».

Помер М. Драгоманов 2 червня 1895 р. в Софії. Дружина

вченого і син Світозар брали активну участь в українському русі.

Його справу продовжила й небога — видатна українська поете-

са і політична діячка Леся Українка. Уже наступного року після

смерті Драгоманова вона заснувала соціал-демократичний гур-

ток у Києві.

Незважаючи на недовгий вік, Михайло Драгоманов став цілою

епохою в суспільно-політичному і культурному житті України.

За М. П. Драгомановим уже пішло нове покоління україн-

ських інтелігентів, титанів думки і праці, сильних і сміливих осо-

бистостей: Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбин ський,

Михайло Грушевський, Агатангел Кримський, Володимир Винни-

ченко, Володимир Вернадський та багато інших, які й підготували

українське національне відродження у XX ст.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Історія України в особах (ХІХ–ХХ ст.). — К., 1995.

2. Мацько Л. Уроки Михайла Драгоманова // Урядовий

кур’єр. — 2003. — 26 вересня.