ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ

(1819–1897)

Пантелеймон Олександрович Куліш народився 8 серпня

1819 р. на хуторі поблизу м. Воронежа теперішньої Сумської

області в козацькій родині. Навчався в повітовому училищі

Новгород-Сіверська, у 1836 р. закінчив п’ять класів Новгород-

Сіверської гімназії.

Протягом 1839–1840 рр. П. Куліш навчався на філософсь-

кому та юридичному факультетах Київського університету.

Але не закінчив його.

У 1841 р. написав прозові твори: «Циган», «Огненный змей.

Повесть из народных преданий». У 1841–1845 рр. П. Куліш

викладав російську словесність у Луцькій, Київській, Рів-

ненській та Петербурзькій гімназіях. Підтримував діяльність

Кирило -Мефодіївського братства. У 1846 р. письменник опуб-

лікував «Повість про український нарід», яка зіграла не остан-

ню роль у справі його арешту.

22 січня 1847 р. П. Куліш одружився з сестрою В. Біло-

зерського — Олександрою Михайлівною (літературний псев-

донім — Ганна Барвінок), боярином на цьому весіллі був

Т. Шевченко.

У квітні 1847 р. у Варшаві, де за відрядженням Петербур-

зької Академії вивчав слов’янські мови та культури, пись-

менник був заарештований у справі Кирило-Мефодіївського

братства і висланий спочатку до Вологди, а потім до Тули із за-

бороною писати і друкуватися. Протягом 1847–1850 рр. Куліш

перебував на засланні, працював державним службовцем.

У 1851 р. він повернувся до Петербурга, працював урядов-

цем у Міністерстві державного майна.

У 1856 р. письменник отримав дозвіл друкуватися.

Впродовж 1856–1857 рр. вийшли два томи етнографічно-

фольклористичної, історіографічної, літературної збірки

«Записки о Южной Руси», в якій Куліш запровадив новий

правопис — «кулішівку», яка лежить в основі сучасного

укра їнського правопису. У 1857 р. було відкрито «Друкарню

П. О. Куліша», в якій вийшов альманах «Хата»; для шко-

лярів читанка «Граматка» й український буквар. Письменник

до опрацював редакції роману «Чорна рада» українською та

російською мовами (перша редакція 1846 р. не вийшла друком

через арешт автора і заборону його творів). У 1861–1862 рр.

П. Куліш брав участь у виданні першого загальноукраїнського

часопису «Основа», який на той час став осередком національ-

ного руху, надрукував в ній історичні нариси «Хмельниччи-

на», «Виговщина», публіцистичну працю «Листи з хутора».

У 1862 р. письменник видав збірку поезій «Досвітки».

Протягом 1864–1868 рр. Куліш працював у Варшаві штат-

ним чиновником Установчого комітету, який здійснював руси-

фікаторську політику серед поляків, потім, у 1873–1875 рр.,

служив у Міністерстві шляхів сполучення. У 1874–1877 рр.

П. Куліш видав тритомне дослідження «История воссоединения

Руси», яке викликало обурення української громадськості.

У 1882 р. письменник видав збірку «Хуторна поезія». На-

ступного року П. Куліш відійшов від громадської діяльності

й, усамітнившись у маєтку дружини на хуторі Мотронівка (те-

пер у складі с. Оленівка Чернігівської області), присвятив себе

літературній та науковій праці.

У 1893 р. письменник видав збірку поезій «Дзвін», а у 1897 р.

вийшла збірка «Позичена кобза».

14 лютого 1897 р. помер на хуторі Мотронівка, де й похо-

ваний.

П. Куліш є автором поетичних збірок «Досвітки», «Ху-

торна поезія», «Дзвін», «Хуторні недогарки», роману «Чорна

рада», оповідань «Орися», «Дівоче серце», «Гордовита пара»,

драматичних творів «Байда, князь Вишневецький», «Петро

Сагайдачний», «Цар Наливай»; перекладів і переспівів творів

європейської та російської літератур, наукових і публіцистич-

них праць. Перші прозові твори Куліша відносяться до почат-

ку 40-х рр. XIX ст., коли він збирав і досліджував фольклор.

Твори цього періоду являли собою або літературну обробку

фольклорного сюжету («Циган» — про п’яничку, котрий спро-

соння уявив себе поміщиком, і його пригоди), або поєднання за

допомогою нескладного сюжету народних повір’їв, переказів

 («Огненный змей. Повесть из народных преданий»); іноді це

були ідилічні картини з життя заможної козацької верхівки,

романтизація українського патріархального побуту («Орися»,

1844). У 40-х рр. П. Куліш працював також над романом «Чор-

на рада», окремі розділи якого публікувалися (1845–1846)

у російських журналах «Современник» і «Москвитянин».

Перший в українській літературі соціально-історичний роман

«Чорна рада» (1843–1857) відомий у російському і українсь-

кому варіантах. Згадки про роботу над твором зустрічаються

у листах автора до М. Погодіна, у яких твір фігурує під назвою

«Сотник Шрамко і його сини». З російського варіанта роману

відомі лише окремі уривки.

Поштовхом до написання твору стала повість М. Гоголя

«Тарас Бульба», український фольклор і, в першу чергу, опис

ніжинської «Чорної ради» 1663 р. в «Літописі Самовидця».

П. Куліш звернувся до подій, що відбулися в Україні піс-

ля смерті Б. Хмельницького. Від різних соціальних верств на

гетьманство були висунуті Павло Тетеря, Яким Сомко, Іван

Брюховецький. Останній, заручившись підтримкою «низів»,

здобув булаву, стративши після цього Сомка та його прибіч-

ників. Звертаючись до складної історичної доби, автор свідомо

брався до змалювання не окремих епізодів боротьби, а цілісно-

го, майже всеохоплюючого показу української дійсності тих

часів (у романі діють гетьмани, старшина, городове козацтво,

січовики, низовики, міщани, селяни).

У творі яскраво відчутні авторські симпатії та антипатії.

Будучи виразником інтересів старшини, городового козацтва,

кармазинників, П. Куліш не приховує симпатій до Сомка,

ставленика найзаможнішої частини українського суспільс-

тва, до попа-полковника Шрама. Але письменник змальовує

і «тяжко грошовитого» пана Череваня, і справжнього магната

Гвинтовку. Соціально диференційовано показав письменник

ту частину суспільства, що підтримувала Брюховецького. Тут

старі мудрі січовики і молоді недосвідчені запорожці, селяни

та міщани, навіть старшина. Одних Брюховецький приваблює

простотою і доступністю; інші, як Гвинтовка, роблять на нього

ставку, використовуючи момент, орієнтуючись в обстановці;

треті сподіваються помститися багатіям і пограбувати городо-

ву заможну старшину.

Система образів роману відповідає основному завданню

твору — показати боротьбу за припинення чвар в Україні,

за її єдність. Інтимна лінія не відіграє значної ролі: і Сомко,

і Петро, і Кирило Тур, передусім, учасники гострої політичної

боротьби. У центрі уваги автора Чорна рада і змагання сторін

напередодні її, тому вимальовуються групи персонажів — пред-

ставників цих сторін.

Важливим для розкриття ідеї твору є образ Сомка. Мож-

на навіть говорити, що Сомко — ідеал гетьмана, з точки зору

П. Куліша, носій думок автора. Сомко бореться за міцну держа-

ву, запорукою якої має стати гетьман, він мріє про об’єднання

України, в якій інтереси старшини, а не «низів», будуть най-

головнішими. Він зображується «щирим і незлобливим» лица-

рем, відвертим у своїх поглядах і прагненнях. Для Шрама він

«щира козацька душа», для Петра — «гордий, пишний і розу-

мом високий гетьман… золота голова». Він мужньо приймає

смерть, відмовившись від можливого порятунку, бо «погибає

Україна». Одноплановість зображення Сомка не порушується

навіть тоді, коли йдеться про його заручини з Череванівною:

він «козак не до любощів», у нього на думці не сватання, а як

би одігнати ляхів до Случі. Для заможної козацької старшини

він взірець лицарства, мужності, відвертості та благородства.

Причину поразки Сомка письменник вбачав тільки у політич-

ній короткозорості народних мас, їх нездатності зрозуміти, за

ким треба йти, хоча одночасно показав, що трудовий люд був

ошуканий старшиною.

Шрам — найвірніший однодумець Сомка, це узагальне-

ний образ старшини запорожців, їхніх звичаїв, патріотизму.

Він — людина цілісної, мужньої, суворої вдачі, загартований

і «пошрамований» в боях воїн. У тому ж героїчному ключі зма-

льовується і син Шрама — Петро.

До заможного хуторянського панства належить «весе-

лий і негнівливий» Черевань. Він — уособлення щасливого

хутірського життя. Черевань не відзначається таким патріо-

тичним запалом, як Сомко або Шрам, але щиро ображається,

коли його назвали Барабашем. На Чорній раді Черевань під-

тримував Сомка, доки не відчув небезпеку для себе: «Ой, коли

б мені добратися живому і здоровому до Хмарища! Нехай тоді

радує собі хто хоче!» У ньому переконливо поєднуються риси

людини доброї, щирої і водночас пасивної, безвідповідальної,

на яку не можна покластися.

Найяскравішим образом запорожця в романі є, безперечно,

Кирило Тур, оскільки в ньому поєднується і народне уявлення

про героїчне плем’я запорожців, і авторське ставлення до ньо-

го. Він зображений як відважний, відчайдушний воїн, для яко-

го «над усе — честь і слава, військова справа», як благородний

лицар, здатний до самопожертви. За зовнішньою байдужістю,

юродством ховається людина, яка правильно орієнтується

в гострій обстановці, вболіває за долю України, не підтримує

авантюрника Брюховецького, готова врятувати власним жит-

тям Сомка. Образ Тура подіб ний до образів народних богатирів,

козаків із усної народної творчості.

Брюховецький — прямий антагоніст, антипод Сомка. Він

лукавий, підступний, хитрий, підлий. Обіцяючи зменшити по-

бори старшини і обмежити захоплення нею маєтностей, втира-

ючись у довір’я простолюду, він намагається справити вигідне

враження, бути малопомітним, скромним. А досягши свого,

відверто й цинічно розкривається перед тими, хто його підтри-

мував. Після Чорної ради Брюховецький брутально лає голоту

(«мужва невмивана», «дурне мужицтво»), загрожуючи всіх

порівняти батогами, глузує зі старих січовиків.

Прибічником Брюховецького стає новоявлений магнат

Гвинтовка. Колишній козак, посівши величезну займанщину,

перетворився на пана. По панському свавільний він із слугами,

з міщанами, яких називає «хамовим кодлом», «вразькими ли-

чаками» і наказує бити й гнати зі свого двору батогами. Його

речі та звичаї, на думку Шрама, годились би і звіру Яремі Виш-

невецькому. А Черевань влучно підмічає: «То були Вишневе-

цькі та Острозькії, а тепер пішли князі Гвинтовки…». Не пе-

реконання веде Гвинтовку до Брюховецького — доля України

його не хвилює. Він спритно орієнтується, на чиєму боці тимча-

сова перевага, щоб не програти.

Хоч Куліш змалював постаті авантюрника Брюховецького

і його прибічників дещо однобоко, свідомо перебільшивши їх

негативні риси, роман звучить досить реалістично. А змалю-

вання образів у «Чорній раді» являє собою безумовне досягнен-

ня української прози на даному етапі розвитку великого епіч-

ного жанрового різновиду.

Здобутком П. Куліша як першого українського романіста

є структура твору. Він домігся послідовного, логічного розгор-

тання сюжету. Якщо мають місце такі докладні описи, як зо-

браження Хмарища, хутора Гвинтовки чи прощання запорож-

ців зі світом, то це спосіб введення нових персонажів до твору,

а не етнографічні екскурси. Письменник визначив ідейний

центр твору, навколо якого зосереджував основні лінії, — рада

1663 p., де розв’язується основний конфлікт (кульмінація).

Проте зіткнення двох ворожих сторін готується вже з першого

розділу всім розвитком сюжету. Цілеспрямовано розвивається

основна сюжетна лінія — показ чвар в Україні за гетьманську

булаву після смерті Б. Хмельницького, збагачення старшини,

соціальні суперечності між багатою верхівкою і незаможними

шарами українського суспільства, що й призводить до драма-

тичного конфлікту.

Твір «Чорна рада» був першим романом в українській літе-

ратурі, став школою для наступних поколінь прозаїків у тому,

як будувати захоплюючий сюжет, як створювати яскраві ро-

мантичні образи, як майстерно компонувати, як забезпечити

живий колорит епохи.

Роман «Чорна рада» засвідчив, що український народ

має давню і гідну пошани історію, велику культуру. Щедро

використовуючи фольклор, опоетизовуючи народний побут,

П. Куліш тим самим возвеличив самобутність духовного життя

нашої нації. Своїм романом письменник ставив перед читачем

глибоко гуманні та високоморальні ідеали, які й формували ес-

тетичні смаки українців.

Основні твори: роман «Чорна рада», оповідання «Орися»,

«Дівоче серце», «Гордовита пара», драми «Байда, князь Виш-

невецький», «Петро Сагайдачний», «Цар Наливай».

Література: 1. Гнідан О., Осьмак Н. Світогляд Пантелей-

мона Куліша // Дивослово. — 1991. — № 10. 2. Гончар О. Роман

«Чорна рада» П. Куліша в школі // Слово і час. — 1992. — № 9.

3. Жулинський М. Пантелеймон Куліш: Літературний портрет

// Куліш П. Чорна рада. — К., 2000. 4. Маланюк Є. В Кулішеву

річницю // Дивослово. — 1994. № 8. 5. Нахлік Є. Пантелей-

мон Куліш // Історія української літератури ХІХ ст.: У 3 кн. —

К., 1996. — Кн. 2. 6. Слоньовська О. «Гетьмани, гетьмани,

якби-то ви встали…»: Аналіз роману Пантелеймона Куліша

«Чорна рада» // Дивослово. — 1994. — № 12.