ІВАН ЛИПА

(1865–1923)

Літературні псевдоніми: Петро Шелест, Іван Степовик,

Петро Марієнко, Літописець.

Криптоніми: М. Л., М. М. та ін.

Липа Іван Львович народився 24 лютого 1865 р. у Керчі

(Крим) в інтелігентній родині. Батько розмовляв переважно

російською, вдома — суржиком, мати — виключно україн-

ською. Родина була велика, гостинна. До них часто навідували-

ся родичі та знайомі не лише із степової України, а й з Кубані,

де українська мова, народні пісні цінувалися над усе.

У Керчі Іван закінчив парафіяльну школу при грецькій цер-

кві. Цікавився літературою, історією, природничими науками.

Після закінчення Керченської гімназії в 1888 р. вступив

на медичний факультет Харківського університету. Тут росій-

ськомовний І. Липа, потрапивши в українське середовище,

відчув могутній поклик предків, які по батьковій та мате-

ринській лінії походили з козаків. Його приятель і колега тих

часів Б. Грінченко уклав перший український буквар. Книга

до книги — збиралася перша, поки що підпільна, українська

бібліотека. А головне, зріла і з дня у день поширювалася ідея

про суверенну українську державу. Виникла гостра потреба

у створенні організації, яка мала б струнку будову, займалася б

конкретною агітаційною роботою, виданням листівок, брошур,

власного часопису.

В 1891 р. разом з Б. Грінченком, М. Міхновським, В. Бо-

ровиком, М. Коцюбинським, М. Вороним, В. Самійленком,

М. Кононенко та іншими став засновником таємного товари ства

«Братство тарасівців», яке вважало своїм завданням поширен-

ня ідей Т. Шевченка та боротьбу за національне визволення

українського народу, своєю метою вважало досягнення само-

стійності України, а також панування рідної мови скрізь, навіть

у міжнародних відносинах. Осередки цього гуртка з’явилися

у Полтаві, Чернігові, Києві, Одесі та інших містах. В 1893 р.

організацію було розгромлено, й І. Липа опинився у в’язниці.

Після 13 місяців ув’язнення ще 3 роки жив під наглядом

поліції у Керчі, позбавлений права жити «в центральних губер-

ніях». Звісно, студента відрахували з Харківського університе-

ту, і свою освіту він завершив у 1897 р. у Казанському універ-

ситеті. Працював лікарем на Херсонщині й у Полтаві. Пішов

у земську медицину і все подальше життя займався лікуван-

ням бідних людей у хуторах, селах, уїздах, робітничих сели-

щах, які виникали тоді при копальнях, фабриках, заводах.

В 1902–1918 рр. жив у Одесі, займався лікарською практи-

кою. Одружився з Марією Булдовською, медиком, також родом

з Полтавщини, зі священицької родини. Її брат Феофіл Бул-

довський підтримав національний український рух у церкві.

В 1923 році він був висвячений на єпископа, очолював Харківсь-

ку єпархію Української автокефальної православної церкви.

В 1904–1905 рр. побудував у м. Дальник під Одесою лікарню

для незаможних жителів. Брав активну участь в українському

національно-визвольному русі. Ось як описує цей період життя

батька син Юрій Липа у своєму творі «Світильник невгасимий»:

«Він знайшов себе. Знайшов у частих мандрівках по Україні (Чер-

нігів, Катеринославщина, Херсонщина, Полтавщина, Крим,

Кубань, Галичина, Буковина). Тепер — праця... для нації».

Після трагічної загибелі в 1903 р. дружини з 1904 р. по-

руч з Іваном Липою — Марія Шепель, яка стала для чотири-

річного Юрка другою матір’ю. Вона викладала українську

мову і літературу, природознавство. Написала навіть підруч-

ник з україністики, який з невідомих причин не був виданий.

Практикуючи як «лікар для бідних», він продовжує ак-

тивно займатися видавничою та громадською роботою. Читав

лекції у «Просвіті». Організував видавництво «Одеська літера-

турна спілка», з 1905 р. по 1918 р. видавав альманах «Багат-

тя» (разом з дружиною), в якому побачили світ твори Б. Грін-

ченка, О. Кобилянської, Панаса Мирного, Чайки Дніпрової,

О. Кандиби, поетів-модерністів, зокрема, Миколи Вороного,

популяризував твори молодих талановитих авторів. Працював

у видавничому гуртку «Одеська літературна спілка»,

в «Українському клубі» і товаристві «Українська хата», брав

участь у виданні літературно-мистецьких журналів «Основа»,

 «Степ». Був співредактором тижневика «Українське слово», ак-

тивно співпрацював з українськими часописами «Нова грома-

да», «Шершень», «Громадська думка», «Рада», часто друкувався

в українських часописах «Діло», «Народ», «Правда», «Букови-

на», «Зоря», «Літературний Науковий Вісник», «Українська

Хата» та ін., друкував книжки у видавництві «Народний стяг».

Його дім по вул. Юріївській, 13 (тепер вулиця Єфимова)

стає осередком культурницького руху Південної України. Сюди

часто навідуються його друзі та однодумці: Гнат Хоткевич,

Григорій Чупринка, Володимир Самійленко, Осип Маковей та

інші відомі громадські діячі та письменники. Тут часто буває

Микола Вороний, який присвятить своєму побратимові Івану

Липі поему «Євшан-зілля». І. Липа також мав дружні стосунки

з О. Кобилянською, М. Коцюбинським, М. Вороним, О. Олесем.

У 1913 р. письменник друкує повість «Острови Самот-

ності» — один з найкращих своїх творів, який він присвятив ко-

ханій дружині Марії, жінці, з якою він 1904 р. в Одесі взяв шлюб.

Окрему сторінку творчості І. Липи, як власне й української

літератури, займають його «Тринадцять притч» — унікальних

космологічних казок, які він сам називав казками-поемами. Ці

вишукані лаконічні філософські притчі відкривають читачеві

нового митця-мислителя-естета, який шукає й знаходить образ

Нової Людини, що діє в пору соціальних катаклізмів і револю-

ційних зрушень.

І. Липа тісно співпрацював з одеською «Просвітою» і Одесь-

ким Літературним Товариством. Жив в Одесі на посаді лікаря

для бідних близько 17 років. Попервах не рушав з місця, хоч

і обирався від Одеси делегатом до Центральної Ради. Утворена

в Одесі рада, яка скинула більшовиків, обрала свій уряд. Тоді

1917 р. І. Липу було призначено комісаром Одеси, а невдовзі

його призначають завідувачем управління культури міністерс-

тва народної освіти в уряді УНР, очолюваному В. Чехівським.

За часів Скоропадського і Директорії він був на посаді лі-

карського інспектора Одеси.

В 1917 р. разом із сином Юрієм заснував видавництво «На-

родній Стяг», яке було єдиним на той час українським видав-

ництвом в Одесі й за неповних 2 роки видало низку творів, зок-

рема, книжки Степана Руданського, Ілька Гаврилюка, серія

казок І. Липи. У цьому ж видавництві побачило світ і кілька

брошур Юрія Липи. Згодом переїхав до Києва. З 1919 р. нале-

жав до Української Партії Соціалістів-Самостійників, входив

до складу її Центрального комітету.

З 1917 р. — член ЦК Української партії соціалістів-само-

стійників. У 1919 р.— міністр віросповідань УНР.

Політичні обставини змушують І. Липу разом із сином

1 січня 1919 р. покинути Одесу (як виявилося — назавжди).

У період Української Народної Республіки керував управлін-

ням культури і віровизнання в уряді. Був членом Всеукраїн-

ської Національної Ради та Ради Республіки. З серпня 1920 р.

у Львові входив до складу комісії з підготовки Конституції УНР

(першого проекту Конституції України). А тим часом разом

з міністром освіти уряду УНР Іваном Огієнком розробляє про-

граму унезалежнення Української православної церкви, пра-

цює над створенням Українського патріархату та скликанням

першого собору ієрархів Української церкви. Деякий час був

міністром охорони здоров’я в Уряді Української Народної Рес-

публіки в екзилі.

З 1922 р. жив у селищі Винники поблизу Львова, бере лі-

цензію на приватну лікарську практику, продовжує літератур-

ну працю. Тут він пише новели «Кара» та «Утома».

Помер 13 листопада 1923 р. на 58-му році життя, на ру-

ках професора Івана Огієнка, свого великого приятеля, який

1951 р. стане митрополитом Української автокефальної пра-

вославної церкви. Похований у Винниках поруч зі спільною

Стрілецькою могилою. У 1937 році Юрій поставив на могилі

батька пам’ятник. Марія Липа переживе Івана Львовича на

12 років і закінчить своє земне буття в Одеській лікарні 1935 р.,

захворівши на менінгіт.

Його вірші, оповідання, нариси, казки, поеми, спогади, які

було видано у збірниках «Оповіді про смерть, війну і любов»

(1935) і «Тридцять притч» (1935). У них він відобразив життя

народу, духовні поривання демократичної інтелігенції. Тяжів

до соціально-психологічної манери письма.

Основні твори: «Близнята», «Мати», «У невідому путь».

Література: 1. Гаврилюк І. Незабутній. Пам`яті Іва-

на Липи. — Одеса; Каліш, 1926. — 39 с. 2. Огієнко І. Світлій

пам`яті Івана Липи // Кур`єр Кривбасу. — Серпень. — 1998. —

С. 124–133. 3. Черв’як П., Волошин А. Доктор Іван Липа //

Ваше здоров’я. — № 23. — 2003. 4. Янчук О. Три музи Івана

Липи // Українське слово. — 2 липня 1998. — С. 3.__