Трагізм образу матері в поемі Т. Шевченка «Наймичка»

Мати... Найдорожча людина в світі для кожного. У муках, у стражданні вона дає нам життя, перед нею ми у вічному боргу. Для кожної жінки материнство — це найбільше щастя. Та буває в житті так, що, всупереч всім законам природи, воно не приносить жінці нічого, окрім страждання.

Тема жінки-матері є провідною у творчості Т. Шевченка. І це зрозуміло, адже за часів, коли він жив, жінки були найбільш стражденною частиною народу.

Одним із найкращих творів, присвячених цій темі, є реалістична соціально-побутова ліро-епічна поема «Наймичка». Центральна постать поеми — Ганна. Вона — покритка. Підкинувши дитину чужим людям, жінка згодом стає у них за наймичку. Хазяїни Ганни, Трохим та Настя, люди лагідні, доброзичливі. Вони співчувають Ганні, розуміють, що в неї щось сталося, але ніколи не розпитують про її минуле життя, щоб не викликати тяжких переживань. У новій сім’ї наймичку прийняли як рідну. Та й вона раділа, бо тепер мала змогу весь час бути поряд зі своїм малим сином. Тому Ганна завжди «рада та весела, ніби з паном повінчалась». Вона завзято порядкує і в хаті, й на подвір’ї з ранку до пізнього вечора. Свої ніжні почуття віддає вона й дитині:

А коло дитини

Так і пада, ніби мати...

Але це один бік життя Ганни. Зовнішнє благополуччя не дає їй справжнього щастя. Звичайно, вона радіє, що живе поряд із сином. Та коли землю огортає ніч, мати-наймичка, ховаючись зі своїм невимовним горем, щоб ніхто не бачив і не чув, тяжко ридає та проклинає свою гірку долю:

Щовечір, небога,

Свою долю проклинає,

Тяжко-важко плаче;

І ніхто того не чує,

Не знає й не бачить.

Так майже тридцять років прожила Ганна в чужій сім’ї біля рідної дитини, але ні словом, ні порухом душі не дала нікому навіть припустити, що саме вона мати Марка.

Ганна — надзвичайно сильна особистість, здатна тримати під контролем свої емоції та почуття. Сильною її зробила самозречена любов до сина, бажання остерегти його від долі байстрюка-безбатченка.

Лише одного разу жінці не вдалося втримати свої почуття, коли її попросили бути на весіллі у Марка посадженою матір’ю. Ганна вважає за краще піти на прощу до Києва, бо таке випробування їй не під силу.

Кульмінаційним моментом поеми є зізнання Ганни. Одного разу поїхав Мар ко чумакувати, а Ганна тяжко занедужала. Щодень, щогодини вона запитує Кате рину, чи немає Марка. Коли ж він повернувся, наймичка зі сльозами на очах зізнається йому, що вона його мати:

Прости мене! Я каралась

Весь вік в чужій хаті...

Прости мене, мій синочку!

Я... я твоя мати.

Не можна читати без сліз цієї надзвичайно хвилюючої сцени. Шевченкові вдалося показати, як особиста драма переростає в соціальну, бо суспільство сприяло тому, що материнство для жінки стало не радістю, а мукою і ганьбою.