ТРАГЕДІЯ РОДУ ПОЛОВЦІВ І ТРАГЕДІЯ УКРАЇНИ

(За романом Ю. Яновського «Вершники»)

Був собі давній рибальський рід Половців. Батько — Мусій Половець,

досвідчений рибалка. Половчиха теж «доброго рибальського роду, доб_

рої степової крові», «стала до бою за життя, за рибу, стала поруч Мусія».

Вона народила хлопців «повну хату», що тісно стало в ній «од їхніх ду_

жих плечей», але «тримала… в залізному кулаці, мати стояла на чолі ро_

дини, стояла, мов скеля в штормі».

Та хоч і згадує з жалем найменший Сашко після бою й загибелі братів,

як «рука старої Половчихи смиче його за чуба… і сітки сохнуть на прико_

лах», проте вертатися додому не хоче — «таке кляте Половецьке насіння».

Видно, не догледіли батько з матір’ю синів, рано відпустили їх від себе,

хоча й нагадували постійно, що «тому роду не буде переводу, в котрому

браття милують згоду».

Кожен пішов своїм шляхом. Андрій став білогвардійським офіцером,

хоробрим вояком за «вєру, царя і отєчєство».

Оверко вчився в семінарії, «артист і грав з греками у «Просвіті» та

читав книжок, написаних по_нашому. Він пішов у петлюрівці і настільки

сприйняв ідею державності, що заради цього був готовий на все: «Рід —

це основа, а найперше держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай

плаче, тоді брат брата зарубає, он як!».

Панас став контрабандистом, привозив матері подарунки. Вона скла_

дала їх до скрині і боялася за сина, бо «його важко народжувала, і він їй

став дорожчий…». На жаль, саме він пішов у махновці. Хоч і пам’ятав бать_

кову науку, та вважав, що «рід у державу вростає, в закон та обмеження»,

а йому подобається «вільне співжиття», анархія. Із Панасом воював і чо_

тирнадцятилітній Сашко. Іван працював на заводі і «робив революцію»,

ставлячи на перше місце клас, а не рід, а старий Мусій йому допомагав.

Отакими діаметрально протилежними були політичні орієнтації братів

Половців. Цей рід, як краплини води, відобразив океан політичних та со_

ціальних пристрастей усієї розхристаної, розгубленої віками, пригнобле_

ної і довірливої та недосвідченої України початку ХХ століття. Трагедія

одного роду відобразила трагедію всього українського народу. Цікаво, що

письменник віддав свої симпатії більшовику Івану. Саме той переміг у бою

під Компаніївкою, на його боці й батько. Та це не завадило авторові пока_

зати об’єктивну й не дуже привабливу картину боротьби за владу.

Кожен із братів має поняття честі, не може поступитися своїми пере_

конаннями, не просить. Спочатку Оверко б’ється з Андрієм і перемагає. Па_

нас у цей час в засідці — чекає, чим усе скінчиться, і нападає на Оверка.

Вбивши брата, ховає його і Андрія, щоб не сказали, що «рід зневажив».

А Іван і собі очікує слушної години, нападає на знесилений загін Панаса.

Одержавши перемогу, наказує розстріляти з кулеметів полонених, які не

виявили бажання перейти на бік червоних. Панас пустив собі кулю в голо_

ву, побачивши, «як загинули його вояки, …а інші з них стали не його».

Закінчується новела «Подвійне коло» трохи дивною фразою: «…і Іван

Половець загубив трьох своїх братів». Це ідеологічно обґрунтовує і ви_

правдовує комісар Іванового загону Герт: «Одного роду.., та не одного з то_

бою класу».

Об’єктивно змальовує письменник і жахливі, огидливі картини брато_

вбивчої громадянської війни: «Дехто простягав руки — і йому рубали

руки, підіймав до неба вкрите пилом і потом обличчя — і йому рубали

шаблею обличчя, падав до землі і їв землю, захлинаючись передсмерт_

ною тугою,— і його рубали по чім попало і топтали конем. …І підводили

високих степовиків, і летіли їхні голови, як кавуни, …дехто кричав ска_

жено і, мов у сні, нечутно, а цей собі падав, як підрубаний бересток, обди_

раючи геть кору й гублячи листя». А потім Ю. Яновський додає сумно —

іронічними словами народної пісні: «Шукай, куме, броду!» Та не знахо_

дять герої, як і всі українці того часу, броду, компромісу ніякого, шугають

із головою у вир кривавих змагань і гинуть, не принісши рідному краєві,

своєму родові ані слави, ані користі.

Багато часу минуло з тих пір, коли були написані «Вершники». Але

проблема «роду, в якому браття милують згоду» залишається актуальною,

як ніколи. Поки люди не зрозуміють, що «краще поганий мир, ніж добра

війна», матері не матимуть спокою і в тривозі чекатимуть своїх синів.