ОСМИСЛЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ДОЛІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В ПЕРІОД ГОЛОДОМОРУ 1932—1933 РР. У РОМАНІ В. БАРКИ «ЖОВТИЙ КНЯЗЬ»

Більшу частину свідомого життя В. Барка прожив в Америці, але кож_

ною часточкою своєї душі належав Україні. За неї від уболіває, для неї

пише. Письменник мріє про вільну та суверенну державу, в якій би

утвердилася справжня демократія, де кожна окрема людина була б най_

вищою цінністю.

Знаючи, що в Україні не могли не тільки писати, а й навіть згадувати

про деякі трагічні сторінки історії свого народу, В. Барка пише роман

«Жовтий князь».

Важко читати цю страхітливу хроніку невимовно трагічної долі укра_

їнського народу. Жодна уява не здатна відтворити цю жахливу чорну біду,

яка захопила Україну і відкинула її за межі елементарного людського бут_

тя. Василь Барка намагався в міру своїх фізичних і творчих сил, «при

нужді вигнанській і недузі», відкрити перед нами моторошну безодню

людського горя і відчаю.

Після революції та громадянської війни, яка забрала сотні тисяч ро_

бітників та селян України і стільки ж інтелігенції, військових,

представників національної буржуазії розметала по світах, відкрився

простір для авантюрних соціальних експериментів, що ввійшли в історію

ХХ століття як «рік великого перелому», «колективізація», «ліквідація кур_

кульства як класу». Унаслідок цієї народовбивчої політики Україна опини_

лася наприкінці 1932 — початку 1933 років на грані катастрофи.

Знесилена братовбивчою війною, залякана ідеологічними звинува_

ченнями у контрреволюційності, буржуазному націоналізмі, саботажі,

організації терористичних актів, Україна нічого не могла протиставити

навальній диктатурі центру в застосуванні найсуворіших методів

у «боротьбі за хліб». Обережні, несміливі сигнали_натяки українського

пар_тійного і радянського керівництва в особі В. Чубаря, М. Скрипни_

ка, Г. Петровського, О. Шліхтера про розростання голоду внаслідок не_

помірних планів хлібозаготівель тільки злостили Сталіна і його при_

бічників.

Окрім здобуття матеріальних ресурсів тоталітарний режим мав на

меті ліквідацію українського селянства, щоб сама по собі зникла й «ук_

раїнська проблема». Це яскраво, в художній формі, відтворено в романі

«Жовтий князь».

На село кинули армію «тисячників», для яких селяни_трудівники —

«борщоїди», «жуки». «Вибивання» останнього хліба для багатьох партро_

бітників — спосіб «просунутися» через низову мережу. Тут вони «прибира_

ють німб подвижництва і пнуться наверх з останнього сухожилля; або хоч

мріють виплисти». Тому застосовують найжорстокіші засоби примусу: «По_

станова є — і виконай!» Хай навіть «мертвяки встануть і, насипавши зерно

в труни, бігом принесуть на зернопункт, …до ніг. Поклоняться надодачу».

І що ж із цим зерном далі? Його зсипали на зернопункти, все докупи,

часто навіть під відкритим небом. Воно проростало, цвіло, пропадало, а го_

лодних людей, які намагалися взяти хоч жменьку для дітей, стріляли.

Отже, мета була ясна — просто винищити народ, зламати його мовчаз_

ний опір: «Плакала вся церква. Люди бачили свою долю: обікрадені і за_

гнані в осоружну гуртівню, де стали — як жеброта, а хто не пішов, того

зацьковано в дворищі з нуждою».

Письменник правдиво показує, що й серед партійців були чесні люди,

які, хоч і не могли протестувати відкрито, висловлювали свою незгоду

ціною власного життя. Згадаймо самогубство секретаря райкому, який,

одержавши вказівку про віддачу дев’яноста відсотків зерна державі, на_

писав у передсмертній записці: «Ця директива — смертний присуд для

трудового селянства, я не можу…»

Творилося повне беззаконня в ім’я якогось міфічного «щастя трудя_

щих і їхнього світлого майбутнього». Кожного селянина могли у місті

вхопити й убити в яру без суду та слідства. Голодуючих не пускали до

Росії за продовольством, встановивши кордон, хоч його до цього не було.

А якщо комусь і вдавалося щось виміняти, то дуже часто воно відбирало_

ся міліцією. І селянинові з сім’єю залишалася лише голодна мученицька

смерть. Вражає нелюдська жорстокість «здобичників». Вони дивуються,

чому дядьки не хочуть мовчки відходити в землю, чому вони ще живі

й чіпляються за життя, намагаються вберегти свій рід.

У крамницях людей просто обкрадали, продаючи за високими комер_

ційними цінами гнилий, непридатний до споживання товар. На селян,

які працювали не в колгоспі, накладали подвійні та потрійні податки,

штрафи за найменший непослух.

Із голоду люди доходили до відчаю, до божевілля, їли все, що тільки

можна було жувати; доходило навіть до канібалізму.

Такою була жорстока реальність. Але, незважаючи на це, герої рома_

ну «Жовтий князь», прості селяни, яких автор із пошаною називає на ім’я

та по батькові, намагаються залишатися людьми за будь_яких обставин.

Вони дбають один про одного, намагаються допомогти, діляться навіть

останнім шматком їстівного, оберігають душу від гріха та спокуси, над

усе ставлять віру, свої духовні святині. І хоч переважна більшість їх гине,

залишається світла надія на відродження, втілена в зворушливому образі

малого Андрійка Катранника.

Сам В. Барка писав: «Своїми книгами… хочу посприяти, аби ідеї гума_

ністичного напрямку, образ і дух відкритого, правового суспільства, ос_

нови справжнього демократичного урядування, нерушимі закони про

людські права, з забезпеченими свободами думки, вислову, творчого по_

шуку, релігійного переконання… було б затверджене і в Україні».

Я вважаю, що книга «Жовтий князь» — відкриття й одкровення для ук_

раїнського читача, новий крок до розвиненого, цивілізованого суспільства

у його свідомості. Адже не можна допустити, щоб повторилося щось подібне.