ОБРАЗИ «ЖОВТОГО КНЯЗЯ» ТА ЙОГО ПРИБІЧНИКІВ

(За романом В. Барки)

Жовтий князь… Хто він і чому жовтий? У романі В. Барки — це

збірний символічний образ, многолике втілення зла і насильства, рудий

ящір тоталітарної системи, який через своїх посланців несе голод, смерть

і руїну.

Автор постійно вводить жовтий колір різних відтінків — то охрис_

тий, то огнистий, то сірчано_жовтий, то рудий. Ось як уявляється селя_

нинові уповноважений, що приїхав одбирати останній хліб і перелива_

ти його в золото, щоб залити, як казав Шевченко, «пельку неситому»:

«Вигляд промовця, замість рудасто_зеленкавого чомусь примарювався

полум’яно_мишастий і мінений в тінь, з гострими… защіпками жорсто_

кості. За ним тьма і примари височинять: муруй, … і — охрою горить

вигляд істоти, що німа до сльози і хижа до життя». Жахається думкою

Мирон Данилович: «Ну, ящір і єсть! Скоро — час головного, який від

прірви і мучитель…»

І скрізь тепер охристі марища_ящіри переслідують Катранника, виби_

вають із життєвої стежки.

При черговому обшуку «поперериване все і поперекидуване, позмішу_

ване і потоптане», знищено хату, «хату_святиню, де ікони споконвіку ося_

ювали хліб на столі».

Бабуся Харитина Григорівна намагалася захистити житло, зберегти

їстівне хоч для дітей.

«— Оддайте харчі, то ж не ваше — не ви напрацювали! Дітям їсти тре_

ба, оддайте зараз, я вам кажу!

Вартовий мовчить, ніби не чує і не бачить бабусі. Грізний! В руці сила,

власна і начальникова. За начальником рудіє Отроходін, той інструкту_

вав: «Забрати до крихти». А далі, вгорі — вождь партії і держава. Чого ж

стара турбує?»

Майже ніде автор не називає представників влади людьми. Для ньо_

го вони «зайди», «здобичники», «супостати», «напасники», «круки ду_

шоїдні», «одбиральники», «не люди, а гаки — тягти хліб», «обдирщики».

Окремих уповноважених щедро наділяє прізвиськами_характеристиками:

«понурик», «гризун», «рудун», «рудець», «дикун собачий», «круглоокий».

Народ розуміє, звідки зло, але протистояти йому не може, хіба що

пошепки переповідаючи страшні історії та передбачення. Попутник Ми_

рона Даниловича говорить про звіра, який «з дна морського виходить,

це — з життя народів, де всякі хвилі котяться. Виліз він з багна в образі…

партії,— зразу кинувся на сім’ї людські: розриває їх, бо сказано — звір.

І він не останній; будуть зліші. Потім всіх придавить один. Поставить на

всякому спокушеному знак: що думати і що робити. Хто відступає — кара!

…Скибки хліба не дадуть, коли не покажеться знак на лобі і на долоні,

кладеній від князя, що при дияволі ходить».

Міліціонери — «охоронці порядку» — «скрізь запускають при_

чіпливі п’ятірні, що звикли до одного зусилля: грабежу останніх

харчів людських».

Невідомо звідки, але й у місті, й на селі знали, що в часи такого люто_

го голоду партійні керівники мали повний достаток, що на деяких «крем_

лівців_тузів» працювали цілі ферми.

Усі беззаконня, які творилися, були нібито в ім’я високої мети.

«Тисячник» Отроходін виголошує промову перед селянами про не_

обхідність виконання плану хлібозаготівель. «В його уяві «трудящі»

витіснили присутніх, що з залізними мозолями; він — про інших. Па_

пери інструкцій дихали квітнем, коли мріяв, якими щасливими тру_

дящі стануть. Віддалені і невиразні. Але їх думання і розвиток — дже_

рело бадьорості для Отроходіна. Від їх імені накладає вимоги, як на

лезах, до зерносіїв, чужими очима». Насправді ж мета була одна —

швидше доскочити до «смачних місць, зайнятих рибищами», щоб

одержати «великориб’ячу луску: ордени, «путьовки», абонементи на

видовища, грошові конверти…»

Особливому терору піддавалися з боку влади одноосібники — «інду_

си». Але не краще було й колгоспникам, яких, як каже письменник, «з’юрм_

лено в турлучну вигадку». Старий Прокіп, з яким Мирон Катранник їхав

на Воронежчину, говорить про колгоспи, що то витівка хитра: «Знаєте, за

яку ціну добро з колгоспів беруть?.. За десяту часть і ще меншу, супроти

ціни в магазині, де це спродується…, капіталізмові не снилося!»

А стосовно ворогів та підкуркульників, про яких так кричать усі,—

то теж проворна вигадка. Роблять так злодії на ярмарку, кричучи: «Дер_

жи!» — і показують на когось, хай народ туди глядить. Прокіп вважає, що

починає виповнюватися пророцтво «про сатану і звіра, йому службово_

го, про виконавця і жовту одежу, в якій він князює…»

Мирон Данилович підтримує його, називаючи колгосп «татарщи_

ною»: «Одкаснись своєї душі, стань побігайлом… Що заробив, не бачиш;

ти жили собі рви, а другий дурно рукою водить, міра ж рівна: робочий

день.

…— Хвалять, що то дорога в радість, а я думаю — в хлівець».

Отже, «жовтий князь» та його слуги — злі, темні сили тоталітарної

системи, і хочеться сподіватися, що вони більше ніколи не пануватимуть

на нашій багатостраждальній землі.