«О земле втрачена, явися...» - одна з найчарівніших поезій В. Стуса

«О земле втрачена, явися...» — одна з найчарівніших поезій В. Стуса, у якій він з натхненною майстерністю передав глибокі почуття ліричного героя, породжені розлукою з рідним краєм і нелюдськими умовами заслання. Це яскравий зразок патріотичної лірики, поетичний монолог, щире звернення сина до рідної матері-Батьківщини, до України, яка бачиться йому втраченим раєм, місцем, звідки він черпає сили й надії, пристановищем для тіла й духу.

Поезія стала для Стуса тими ліками, якими він намагався хоч як угамувати тугу за рідним краєм. Все, чим гарна українська земля: небо, природа, кохана дружина, побут — постає тепер перед безталанним поетом у повній величі, мов щось найдорожче в світі, найсвятіше, єдине та втрачене навіки.

Початок поезії — звертання до вітчизни, яке нагадує молитовне прохання. Воно сповнене елегійно-урочистих інтонацій, які виникають завдяки добору відповідних лексем та насиченню дієсловами наказового способу:

О земле втрачена, явися

бодай у зболеному сні

ілазурове простелися,

пролийся мертвому мені!

І поверни у дні забуті,

росою згадок окропи,

віддай усеблагій покуті

і тихо вимов: лихо, спи!..

Далі ліричний герой зі своєї зболеної душі видобуває образ України-мрії, України-ідеї, про яку постійно думає і про долю якої переживає. Ці картини такі яскраві, одухотворені, що читач легко вслід за поетом вимальовує їх у своїй уяві. Досягти реальності зображеного авторові вдається за допомогою зорових та слухових образів: «сонця клопочуться в озерах», «спадають гуси до води», «сині ниви», «чорне вороння лісів», «світання тіні пелехаті», «ранкові нашепти молільниць», «плескіт крил, і хлюпіт хвиль», «солодавий запах винниць», «мосяжний перегуд джмелів», «западиста долина» і т. ін. Яке різноманіття почуттів ліричного героя передано за зовні простими рядками цього вірша! Стус лине серцем у такі рідні й такі далекі місця, і серце його від цього і болить ще більше, і відпочиває морально. Спогади навіюють ностальгію, тяжку, аж до душевного болю. Про це свідчать питальні речення, вжиті в тексті:

Де голубів вільготні лети

і бризки райдуги в крилі?

Минуле, озовися, де ти?

За їх допомогою ліричний герой передає і свою самотність, і свою тугу, і свій душевний та емоційний стан.

Обрамлення «О земле втрачена, явися/ бодай у зболеному сні / і лазурове простелися» підсилює тужливі настрої поета.

Та чи можемо сповна уявити собі, скільки мук і болю, скільки душевних сил потрібно було, якою висотою духу слід володіти, щоб у нелюдських умовах залишатися людиною і не втратити здатності любити.

Основний мотив поезії — духовний зв’язок людини з рідною землею, Батьківщиною — у вірші протиставлений мотиву смерті: «пролийся мертвому мені», «в далеких пожиттєвих ерах мої розтанули сліди». Та йдеться не про фізичну смерть, а про розлуку з Україною, що для ліричного героя прирівнюється до смерті.

Почуття саможертовної любові до Вітчизни у творі «О земле втрачена, явися...» висловлено з такою силою пристрасті, що їм важко відшукати аналогії не тільки в українській літературі, а й у світовій.

У вірші втілено ідею «трагічного стоїцизму». Читаючи його, ми розуміємо, що поет наперекір долі те, що втратив у житті, творить у поезії.