САЙТ ЗЛАМАНИЙ ЗЛОВМИСНИКАМИ, ЗАХОДЬТЕ, МАТЕРІАЛИ БУДУ ВІДНОВЛЮВАТИ!

Головна » Статті » Твори із української літератури » Твори із української літератури 11 клас

Твір: Гуманістичні цінності у творчості Василя Симоненка.

Гуманістичні цінності у творчості Василя Симоненка.

 

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!


Ліна Костенко

 

Василю Симоненку вдалось вимовити вперше своєю поезією слова, пронизані високим гуманізмом та вірою в людину, яку він любив.

З Черкащиною його пов’язав 1956 рік, коли Василь Симоненко перебував на переддипломній практиці в редакції газети "Черкаська правда". Пізніше, уже після захисту диплома (1957), літпрацівник "Черкаської правди" підтримує тісні контакти з талановитою літературною Молоддю. Він готує збірку під назвою "Вино з троянд". 1 грудня 1957 року в черкаській обласній газеті була надрукована його добірка із чотирьох віршів. А згодом з'являються твори поета і в інших виданнях.

Друзі Василя згадують такий факт: "Коли ми готували третій номер альманаху "Дніпрові зорі", до нас зайшов Василь Симоненко і приніс вірші. Уважно ознайомившись, ми зрозуміли, що маємо справу з талановитим поетом". Будинок, де колись містилась редакція газети "Черкаська правда", зберігся. Черкасцям і гостям, які приїхали з далеких країв, інколи здається, що тут вони побачать високого на зріст і дуже худого — як сонях, що засмаг на вітрах й випнувся з-поміж інших на цілу голову. В Черкаському педагогічному інституті 27 вересня 1962 року відбулась зустріч з Миколою Вінграновським. Разом з Вінграновським Василь Симоненко і Василь Оглоблін були запрошені на організований деканатом вечір сучасної української поезії. Скромний Симоненко тримався якось у тіні. Але саме він викликав найбільше захоплення студентської молоді, бо вразив аудиторію глибоким проникненням у суть зображуваного, справжньою поетичною образністю і шевченківською безкомпромісністю.

 

Останні роки життя в Черкасах були для Василя Симоненка роками творчого піднесення. Якщо Біївці — колиска його дитинства, то Черкаси стали колискою таланту. Пише він в цей час розкуто, сміливо, впевнено, з твердим переконанням у своїй правоті, з публіцистичною пристрасністю і влучним поетичним баченням світу. Симоненко заперечував тим, хто вважав простих трудівників лише «гвинтиками»:

Генії!
Безсмертнії
На коліна
Станьте перед смертними людьми!

("Може так і треба неодмінно...")

 

У Черкасах народжуються цикли його гумористично-сатиричних мініатюр "Короткими чергами", ціла низка творів, що увійшли до скарбниці української поезії: "Жорна", "Баба Онися", "Дід умер", "Мій родовід", "Русалка", "Лебеді материнства", "Ти знаєш, що ти — людина?", "Монархи", "Де зараз ви, кати мого народу?", "Герострат", "Є тисячі доріг..."; казки: "Цар Плаксій та Лоскотон", "Подорож у країну Навпаки", "Казка про Дурила" та багато інших.

 

Шістдесяті роки стали для Василя Симоненка роками творчого злету.

У цей час Симоненко пристрасно, виявляючи справді си­нівську любов, проголошує:

Народ мій е! Народ мій завжди буде!
Ніщо не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є!
В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

("Де зараз ви, кати мого народу?")

Ці слова стали роковими…. Одного разу на станції їм. Тараса Шевченка поета було дуже побито, і невдовзі його забрала дочасна смерть.

 

Про це Микола Сом у газеті "Друг читача" від 8 березня 1990 року в статті "Живе у Черкасах мати" пише таке: "Але про загадкову смерть поета розмови не вщухають ні в Черка­сах, ні в Києві. Мене теж питають, але що я скажу? Тільки те, що в Черкасах є люди, які можуть підтвердити, що незадовго перед смертю поета жорстоко побили якісь негідники. Били залізними кулаками із хитрим, із таємним знанням жорстокої виучки Берії та Кагановича — щоб не було слідів од наруги. Однак я достеменно знаю, що Василя Симоненка били-добивали залізними словами байдужості, брехні і зради. На­віть після смерті".

 

Споглядаючи події минувшини, пов'язані з Василем Симоненком, його товариш-однокурсник Віктор Андрійович Онойко у липневому номері газети "Черкаська правда" за 1990 рік по­відує події тих днів: "Пригадалася нам і жахлива історія, яка трапилася з Василем влітку 1962 року, коли на черкаському вокзалі забрала його міліція, як знущалася над ним, як їздили ми на станцію Тараса Шевченка визволяти його з "кутузки". Чи не тоді було покладено початок швидкоплинної хвороби поета?..".

 

У Черкасах, на будинку, що знаходиться на бульварі Шевченка, 345, де жив і творив останні чотири роки поет, встановлено меморіальну дошку,

 

Але він любив людей! Любив свою Україну, його полум'яна поезія в цей час кликала на боротьбу небайдужих до долі українського народу, боролася проти брехні, підлості, зрадництва, лакейства:

Ідоли обслинені, обціловані
Ішли величаві в своїй ході.
А поруч вставали некороновані
Корифеї і справжні вожді.
Вставали Коперники і Джорджоне,
Шевченко підводив могутнє чоло,
І біля вічного їхнього трону
Лакузи жодного не було.
Бо щире, високе небо
Не підмалюєш квачем,
Бо величі справжній не треба
Спиратись на плечі нікчем.
(«Монархи»)

В. Симоненкобув по-шевченківськи простий, близький до народної творчості, мудрий у своїй афористичності поет нового часу. Він озвучив усі проблеми, що хвилювали людей і виявив силу духу і мужність борця, проголосивши тезу вічності рідного народу: "Народ мій є! Народ мій завжди буде!"

Високим пафосом віри в людину проникнуті слова:

Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні…..

Бо ти на землі — людина,

І хочеш того чи ні —

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

(Ти знаєш, що ти людина?)


Кожна людина для нього була неповторною, він вірив, що Людина гордо нестиме своє призначення на землі – творити добро…

Не чужими для В. Симоненка були й слова про любов, яке він бачив, як найвище благо:

Вона прийшла непрохана й неждана,

І я її зустріти не зумів.

Вона до мене випливла з туману

Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла, заквітчана і мила,

І руки лагідно до мене простягла,

І так чарівно кликала й манила,

Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти...

Прийшла любов непрохана й неждана

Ну як мені за нею не піти?

(«Вона прийшла»)

Василь Симоненко все життя носив у серці любов до матері, до рідного краю:

Знов листа мені прислала мати,

Невеличкий лист - на кілька слів.

Пише рідна, що навколо хати

Наш садок вишневий забілів.

Наче вчора бігав я до школи

І садив ті вишеньки малі,

А тепер гудуть над ними бджоли

І поважні пустуни-джмелі.

Слів таких і треба небагато,

Та вони, як весняні пісні,

Принесли в гуртожиток в кімнату

Теплі-теплі спогади мені.
 

(«Лист»)

З любов’ю сина і пристрастю справжнього патріота В. Симоненко говорить у поезії «Задивляюсь у твої зіниці...» про Україну. Тема вічна, але автор знайшов своє, неповторне. За формою це звернення сина до матері-України, для якої автор знаходить найтепліші слова: «мамо горда і вродлива», «нене», «ти моя молитва», «розлука вікова».

Поет інтимізує розмову з читачем, свої думки і почуття розкриває максимально відверто. Як з матір’ю, він прагне залишитись з Україною на самоті, щоб сповідуватись перед нею у найпотаємніших помислах і тривогах. В. Симоненко говорить і про те, що Вітчизна — сенс його існування на землі.

Ліричний герой бачить в очах матері-України «червоні блискавиці революцій, бунтів і повстань», буремне минуле, коли українцям випадало обороняти свою рідну землю від зовнішніх і внутрішніх ворогів. На думку поета, і сьогодні «громотить над світом люта битва» за права і саме життя України. Тож ліричний герой має найзаповітнішу мрію — і собі долучитися до цієї битви.

Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік...

 

(«Задивляюсь у твої зінниці»)

В. Симоненко дивувався повік нашою Україною. А нам, патріотам України, вічно дивуватись його поетичному слову, в якому звучали любов і гнів, відчай і надія.. Надія, що Україна стане вільною, вільною буде проста людина…

 

 

 

 

Категорія: Твори із української літератури 11 клас | Додав: uthitel (25.03.2018)
Переглядів: 17 | Рейтинг: 0.0/0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]