Головна » Статті » Твори із зарубіжної літератури » Твори із зарубіжної літератури 11 клас |
Три сторінки у "Роман-газеті". Чверть століття — за датами, що стоять за віршованими рядками. Ще понад чверть століття мовчанки про цей твір. Така трагічна, моцартівська, назва — "Реквієм". Я завжди уявляла собі цю жінку витонченою (портрет Модільяні!), дещо погордливою. Вишуканістю, літературним снобізмом віяло від її перших ліричних збірок — ще б пак, освіта, виховання, належність до інтелектуальної еліти, початок століття, любов Гумільова... Хоч усе це: освіта, виховання, належність до інтелектуальної еліти початку XX століття, любов Гумільова — і визначило таку долю. її долю, долю її дити ни, тему її творчості. Поеми, що зростала чверть століття, народжуючись з болю й страждань, з коротких нотаток щоденника, із тривалих роздумів, з відчайдушного плачу та спокійних, твердих рядків поетичного заповіту. А життя її авторки, переростаючи, виходячи за рамки конкретної біографії Анни Ахматової, стало рядками історії країни, що коріннями вросло у глибоку її давнину. Починалося з короткого питання-наказу в єдиному прозаїчному уривку ("Замість передмови"): "А це ви можете описати?" — і щось схожого на посмішку після її клятви: "Можу". Після цього не можна було відступити. Это было, когда улыбался Только мертвый, спокойствию рад, И ненужным привеском болтался Возле тюрем своих Ленинград... <...> Звезды смерти стояли над нами, И безвинная корчилась Русь Под кровавыми сапогами И под шинами черных "марусь". Три роки між двома строфами. Три роки, пов'язані із страшенними чергами, то освітлені надією, то обпалені відчаєм. Три роки, протягом яких все ж ніяк неможливо було повірити, що це — її доля, її життя, настільки божевільним здавався той світ. Эта женщина больна, Эта женщина одна. Муж в могиле, сын в тюрьме, Помолитесь обо мне. Нет, это не я, это кто-то другой страдает. Я бы так не могла, а то, что случилось, Пусть черные сукна покроют, И пусть унесут фонари... Може, її чорні вишукані сукні й були колись передчуттям цієї жалоби? Мабуть, безтурботна юність, щасливі роки дівочості дали змогу витримати... Тугі російська історія: "Буду я, как стрелецкие женки, Под кремлевскими башнями выть", — і молитва, і звичайно ж, Пушкін. Мабуть, уривок його рядка "каторжные норы" зовсім не випадково взятий у лапки, тому що у головного поета її життя потім іде "темницы рухнут"? Надія жевріє, хоч строфа за строфою, тобто рік за роком, повторюється образ великої жертовності: О твоем кресте высоком И о смерти говорят. Може, є для неї два життя: реальне — з чергами до віконця в'язниці з передачею, до приймалень якихось урядовців, з німим плачем на самотині, і вигадане — де у думці, у пам'яті вони живі й вільні? И упало каменное слово На мою еще живую грудь. Ничего, ведь я была готова, Справлюсь с этим как-нибудь. меня сегодня много дела: Надо память до конца убить, Надо, чтоб душа окаменела, Надо снова научиться жить... — так починається строфа-главка з 1939 року, і назва її — "Вирок". Але найголовніша, на мій погляд, глава цієї поеми — "Розп'яття". Незважаючи на епіграф з Біблії, її зміст значно ширший і від конкретного епізоду з життя поетеси, і від біблійного сюжету. Він стає символом, бо що ж може перевершити святу материнську любов та її страждання за муки дитини: А туда, где молча Мать стояла, Так никто взглянуть и не посмел... Мабуть, саме після цього пережитого поет дає собі право на цей епілог-узагальнення, епілог-заповіт, епілог, який за обсягом займає майже третину всієї поеми: И я молюсь не о себе одной, А обо всех, кто там стоял со мной... Для них я соткала широкий покров Из бедных, у них же подслушанных слов, О них вспоминаю всегда и везде, О них не забуду я в новой беде... Ахматова, яка завжди цінувала і відстоювала свою поетичну індивідуальність, своє суто жіноче обличчя, знову створює, як провіщає, образ страждання: И если зажмут мне измученный рот, Которым кричит стомильонный народ... Навіть це скорочене "стомильонный" теж, мабуть, не тільки заради рими — саме так вона могла чути це слово у чергах. А если когда-нибудь в этой стране Воздвигнуть задумают памятник мне, — починаються карбовані рядки, майже по-пушкінському урочисті, — поетеса заповідає поставити його ...здесь, где стояла я триста часов И где для меня не открыли засов. Затем, что и в смерти блаженной боюсь Забыть громыхание черных "марусь". Забыть, как постылая хлопала дверь И выла старуха, как раненый зверь. Цього не можна забути, вона не має права забути заради тих, що стояли з нею поруч, тих, що так і не повернулися із в'язниць і таборів. Це заради них звучать скорботні й горді у своїй скорботі й жалобі рядки "Реквієму" — за чоловіком та сином, за своєю долею страждаючої жінки й матері, за чорними годинами батьківщини. | |
Переглядів: 399 | |