Українська іграшка — чарівний дивосвіт мистецтва

#Перша улюблена іграшка дитинства… У кожного з нас вона своя. Світ

іграшок також переживає зміни, як і світ людей. Раніше популярними були

одні іграшки, тепер — інші. Придивімося, як по вулиці ідуть в дитсадок мами

з малюками. Іноді дітлахи несуть в руках улюблену іграшку. Не треба пильно

придивлятися, щоб побачити, що дівчатка найчастіше пригортають до себе дов-гоногу цибату ляльку з заморським ім’ям Барбі, а хлопчаки взагалі тримають

якихось жахливих пластикових монстрів, пофарбованих в темні неприємні кольори. Такі ж іграшки заполонили й полиці наших магазинів. Вони однотипні,

байдужі, холодні…

На жаль, ми забули про традиційні народні українські іграшки — добрі, ве-селі, яскраві, виготовлені з природних матеріалів. Вони, звичайно, не виблис-кують так, як глянцева холодна пластмаса, зате мають в собі набагато більше —

частинку душі цілого народу.

Українська іграшка, як і саме життя нашої нації, сягає глибокої давнини.

Люблячі руки мам і бабусь завжди творили для своїх малюків забавки з того,

що було в домі: з клаптика тканина, рослинки чи овочу. Ляльку робили з куку-рудзяного качана, возика з дерева, корівку з маленького гарбузика… Вони були

простими, ці іграшки, але в них зберігалися сили землі і сонця, теплота рук

рідних людей.

Здавалося б, іграшка — це дитяча забавка не варта уваги дорослої серйозної

людини. Але завжди були по всій Україні майстри, які знаходили особливий

сенс у виготовленні іграшок для дітей. Вправний тесляр творив із дерева кони-ка-гойдалку. Таких коників обов’язково купували маленьким хлопчикам, і вони

приносили дітям чимало щирої радості. З-поміж глиняних горщиків, тарілок,

гончарі виставляли на ярмарках і півників-свищиків, і крихітний керамічний

посуд. Здавна виробляли майстри в Україні й іграшки, які рухаються. Весело

крутилися маленькі вітрячки, стукали молотками ведмеді-ковалі, танцювали

по колу цап з козою.

Сьогодні, мабуть, тільки в етнографічних музеях можна побачити чудові

ляльки з пасма лляних ниток. Їх вміло перев’язували в кількох місцях, щоб

вийшли руки, ноги, коса до пояса. Майстрині виготовляли невеличкий одяг

для таких ляльок. Це завжди був національний костюм, традиційний для тієї

місцевості України, де робили ляльку. Як і годиться, для цих нарум’янених

красунь з вишитими бровами знаходився і розмальований возик — колисоч-ка, а для лялькового «господарства» — макітерки й полумисочки. Іграшковий

глиняний посуд також відображав свої традиції кожного регіону. Глиняні за-бавки з Полтавщини дещо різняться від тих, які використовували, скажімо, на

Поділлі. Можливо, для гончарів створення іграшок також було певною забав-кою, відпочинком від основної роботи. Адже хоч гончарство завжди вважалося

окрасою українського ремесла, але робота ця досить важка, вимагає багато часу

і сили. Бо ж спершу потрібно було накопати глини, дати їй дозріти на подвір’ї.

Глину доводилося весь час перемішувати і поливати водою, виконувати ще чи-мало необхідних дій, поки вона ставала придатною для формування виробу.

В народі завжди казали, що виріб на гончарному крузі виходить гарним тіль-ки тоді, коли в нього вкладають душу. А на Чернігівщині, виготовлені з глини

і випалені в горні вироби навіть називали «душами». Тож виходить, що і кожна

маленька глиняна іграшка — це теж частинка душі майстра, який формував

її вручну на гончарному крузі, а потім ще й розписував з допомогою курячого

пір’я чи ріжка чудернацькими, вигаданими ним самим квітами, чи народним

орнаментом.

Не менш улюбленою в народі завжди була й дерев’яна іграшка. Вважалося,

особливо в Правобережній Україні, що найкращі дерев’яні іграшки народжу-ються в Яворові на Львівщині. Чого тільки тут не створюють для малечі: дитячі

меблі, дерев’яний ляльковий посуд, маленькі музичні інструменти… Найбіль-ше цінуються коники на коліщатках. Іноді руками цілої родини творяться ці

іграшки. Чоловіки-майстри старанно виробляють коників з дерева, а їх дружи-ни і діти розмальовують їх яскравими барвами, які не тільки забавляють мале-чу, а й ще й звеселяють домівку, в якій «оселяються», наповнюють її запахом дерева.

Так, народні іграшки мають неповторний аромат. Вони пахнуть деревом, ви-паленою глиною, природою… На відміну від тих штучних і безликих, з порож-нім, а часто й жорстоким, поглядом пластмасових очей, які пропонує сучасна промисловість.

Дерев’яні саморобки для дітей поширені в усіх областях України. Напри-клад, ті ж ведмеді-ковалі виготовлялися практично всюди в Україні. Як і ко-ники-гойдалки, різноманітне сільськогосподарське знаряддя — лопати, граблі,

плуги, іграшкова зброя — мечі, луки, рушниці. Виготовляючи такі іграшки,

кожен майстер вкладав у них частинку свого мистецького хисту. Адже прикра-шали дерев’яні забавки для дітей розписом, різьбленням, випаленими узорами.

Так само, як і вироби для вжитку дорослих.

Не тільки засобом забавити дитину, заспокоїти її була українська іграшка.

В ній поєднувалася краса і практичність. Коли маля спиналося на ніжки, по-чинало ходити, батьки купували дерев’яні каталки, за які дитина могла три-матися під час перших своїх кроків. Здавалося б, для такої цілком конкретної

мети могли згодитися не надто художні вироби. Однак і ці витвори увібрали

в себе мудрість народу, бажання оточити дитину гарними речами з самого малку.

А тому витворювали такі каталочки у вигляді півників, птахів, навіть метели-ків, різних звірів, розмальовували їх яскравими узорами.

Ми багато втрачаємо від того, що сьогодні дерев’яна народна іграшка пере-живає пору забуття. Відійшли в минули яскраві з любов’ю і художнім смаком

зроблені коники-качалки, які виколисали не одне покоління вершників. Не

побачиш в руках сучасної дитини вітрячка або млинка, які весело крутяться,

і не тільки забавляють малечу, а ще й вчать розуміти явища природи, стан по-годи: віє вітер — тріщить, крутиться вітрячок, стихає — і замовкають дерев’яні крильця.

А гойдалки з розписаними бочками і спинками! Для багатьох українців стар-шого віку спогади дитинства пов’язані саме з ними.

Та й глиняні іграшки також опинилися на грані зникнення. Лише подекуди

з’являються вони на ярмарках. Трапляється їх ще побачити на Сорочинському

ярмарку на Полтавщині, але вибір таких забавок невеликий. Найчастіше — це

свистунці. Хоча й вони програють у художньому оформленні тим, які побуту-вали колись.

Мабуть, можна віднести створення української народної іграшки до забутих

сьогодні ремесел. Чи відродиться воно колись? Адже кожна невелика дитяча

забавка — це відтворення художнього смаку нашого народу, вміння зробити

з найпростіших речей справжнє мистецьке диво. До того ж таке, яким користу-ються щодня, яке не стоїть на полиці лише задля окраси, а сповнене життєвого

смислу, бо допомагає людині, котра росте, пізнавати світ, бачити розмаїття всіх

його барв.