Думи та народні пісні — це соціальна пам’ять народу, його бачення життя та історії

#Творцями та зберігачами народного епосу були кобзарі.

Джерела свідчать, що за часів Київської Русі існували співці, які виконува-ли твори на історичні теми, «співали славу» воїнам-князям. Кобзарі, нащадки

леґендарного Бояна, й були охоронцями бойової слави народу. Багатьох із них

віддавали у навчання до старих кобзарів ще хлопцями. Засвоївши науку, вони

перебували на Січі як звичайні козаки. У вільний час вони співали для своїх

побратимів. Дехто приходив до кобзи, підірвавши здоров’я, а найчастіше —

втративши зір під час військових походів. Мандруючи містами і селами усієї

української землі, кобзарі своїми піснями розпалювали праведний гнів проти

поневолювачів, закликали молодь вступати до війська, прославляли гетьмана

Богдана — «батька козаків».

Кобзарство — це своєрідне явище української народної культури, видатне

мистецьке досягнення запорозького козацтва. Наскільки творчість кобзарів

насичена конкретним історичним матеріалом і вірно передає характер подій,

можна переконатися, порівнюючи їхні твори з історичними драмами, що ви-никли саме в той час в українській культурі. Великий крок уперед у розвитку

української драми зробив ще Феофан Прокопович, написавши 1705 року дра-му «Володимир», присвячену гетьманові Мазепі. Однак найрозповсюдженішою

в Україні тих часів була так звана «вертепна драма».

Вертеп — це дерев’яна скринька у вигляді хатинки, переділена на два повер-хи. Замість акторів виступали у вертепі ляльки, якими управляла людина за

вертепом, що проголошувала тоншим або грубішим голосом — відповідно до

ролі — слова персонажів. Українська вертепна драма складалася з двох частин:

релігійної та інтермедійної. У релігійній частині, яка відбувалася на верхньому

поверсі, переважали євангельські сюжети. В інтермедійній — на нижньому по-версі — виступали постаті з народного життя: козак, поляк, литвин, москаль,

циган. Вертепні актори (зазвичай це були бурсаки), не маючи змоги відкрито

проголошувати свої думки та мрії, користувалися «езоповою мовою», маскуючи

за образами релігійних та історичних сюжетів проблеми сучасного життя на-роду.

Згодом цей скритий, завуальований стиль вислову будь-яких ідей мистець-кого твору сприяв появі в українській культурі унікального стилю, який і досі

в усьому світі зветься українським, або козацьким бароко.

Наслідуючи високорозвинену та своєрідну культуру Київської Русі, ук-раїнська культура розквітла та зміцніла у державі запорозьких козаків. Саме

життєвість її основних рис забезпечила українському народу можливість за

тяжких умов соціального й національного гноблення під владою іноземних де-ржав зберегти свою національну гідність.