Добра дитина — батькам сад, лиха дитина — горе

Цього року наша родина вітала із золотим весіллям моїх прадідуся з прабабусею. На цих урочистостях я впер-ше почув прислів’я «Добра дитина — батькам сад, лиха дитина — горе». І вперше повною мірою відчув, спостеріга-ючи за розчуленим подружжям, яке це щастя — вирости-ти дітей гідними людьми, пишатися їхніми досягненнями. Коли віншували ювілярів, часто шанобливо називали іме-на двох їхніх синів — справедливого й мудрого директора школи та вправного чуйного лікаря (мого дідуся). Доб-рим словом відзначали й онуків — талановитого фізика, турботливу медсестру, самобутнього художника, сміливо-го пожежника, непосидючого хірурга (мого татка). І так приємно було, що мій брат, студент педагогічного універ-ситету, уже встиг здобути повагу оточення, віддаючи свій вільний час «важким» підліткам. Кожен гість наголошу-вав на тому, скільки невтомної праці, безмежної любові та надзвичайної вимогливості доклали Тарас Петрович і Ган-на Михайлівна, аби виріс такий чудовий сад прекрасних людей.

Радіючи за прадідуся й прабабусю, я був щасливий

• того, що друга частина прислів’я не стосується нашої родини. Мені навіть боляче уявити, що може пережива-ти людина, яку спіткала доля батька Володьки Лободи
• роману Олеся Гончара «Собор». Всю душу віддавати не тільки роботі, а й синові, здобути неабияку шану від лю-дей — і стати зайвим у оселі нащадка, на старість зазнати сорому й наруги!
• • ось герой «Дива» Павла Загребельного Борис Отава дуже близький мені, передовсім шляхетністю. І тим, що він не просто пам’ятає батька, а гідно продовжує справу його життя. Я й сам хочу продовжити шлях, започатко-ваний моїм прадідусем, зміцнений дідом і батьком,— стати працьовитим лікарем, а передовсім — порядною люди-ною.