Застосування міцніших і гостріших за бронзові залізних знарядь спричинило швидкий прогрес у всіх видах виробництва. Спосіб добування сиродутного заліза з руди було винайдено близько XVIII ст. до н. е. на Закавказзі, Малій Азії та Месопотамії. Сліди найдавнішого виробництва заліза в Україні виявлені на її крайньому північному сході у поселенні, яке датується XV—XIV ст. до н. е. Наприкінці II тис. до н. е. залізні предмети використовували в степовій зоні України. У XI—IX ст. до н. е. залізоробні майстерні з’являються в праслов’янських культурах Правобережної України, а починаючи від VIII—VII ст. до н. е. залізо вже витісняє з ужитку бронзу. Для українських земель тисячолітній період ранньозалізної доби насичений багатьма історично важливими подіями. У степовій зоні відбувся перехід до кочового скотарства. Південна Україна стала центром життя кочових народів, які хвилями змінювали один одного. Стосунки між кочовиками причорноморських степів і землеробами лісостепової зони загострилися. Осілі племена праслов’ян через постійну загрозу нападу степовиків мусили об’єднуватися, краще організовувати військову справу, укріплювати поселення. Поява союзів племен створювала передумови виникнення державних об’єднань. Перші державні об’єднання на степовому півдні України за часів ранньої залізної доби були утворені кіммерійцями, таврами, скіфами, сарматами, а також греками-переселенцями.
Для території України початок залізної доби пов’язаний з культурою кочовиків кіммерійців. У поемі Гомера «Одіссея» північне узбережжя Чорного моря назване землею «людей кіммерійських». Це, напевне, і є найдавніша писемна згадка про землі України. Походження кіммерійців остаточно не з’ясоване. Одні дослідники вважають, що це був давньоіранський кочовий народ, який потрапив до південноукраїнського степу з Кавказу. Інші вважають прабатьківщиною кіммерійців нижнє Поволжя. Існує також точка зору про спільне походження кіммерійців і фракійців. Кіммерійці жили в степах від Дону до Дунаю. Найдокладніше і найдостовірніше про них написав давньогрецький історик Геродот. Раннім кіммерійцям були відомі постійні оселі та землеробство, але від Х ст. до н. е. вони стали кочовим народом. Розводили переважно коней. Кіммерійський народ складався з племен, об’єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Усі згадки про кіммерійців у давніх писемних джерелах пов’язані з їхніми військовими походами. Сильне кіммерійське військо, що складалося з рухливих загонів вершників, озброєних залізними мечами i кинджалами, луками i стрілами, бойовими молотами i булавами, наводило жах на сусідів. Праслов’яни мужньо i вдало оборонялися, захистивши південні кордони своїх земель фортецями i створивши власні бойові загони на зразок кіммерійських. Вплив кіммерійської культури простежується в предметах озброєння i кінській упряжі. Археологічні пам’ятки, залишені кіммерійцями на території України, — це здебільшого підкурганні поховання воїнів зі зброєю i кінським спорядженням та кам’яні надмогильні стели-обеліски, що зображують постать воїна, оперезаного бойовим поясом з підвішеною зброєю. Постійних поселень кіммерійці не мали, жили в тимчасових таборах i зимівниках. Власної металургійної бази кіммерійці також не мали i для виготовлення зброї користувалися залізом, добутим лісостеповими або кавказькими племенами. На початку VII ст. до н. е. в українських степах з’явилися племена скіфів, які переважали кіммерійців кількістю і рівнем військово-політичної організації. Утікаючи від скіфів, кіммерійці на чолі з царем Тугдамме (Лігдамісом), перейшовши Кавказ уздовж Чорноморського узбережжя, оселилися у південному Причорномор’ї. Частина кіммерійців потрапила, можливо, i на захід, про що може свідчити назва міста Кіммерій в Італії. Ті кіммерійці, які залишилися в українських степах, загубилися серед нових прибульців — скіфів. Греки-переселенці, які з’явилися в українському Причорномор’ї в VI ст. до н. е., зберегли пам’ять про кіммерійців у географічних назвах (Боспор Кіммерійський (сучасна Керченська протока), місто і гора Кіммерік).