Павло Чубинський...

Ще зовсім недавно це ім’я ніде не згадувалося. Хіба що згадували науковці, та й то лише в переліку фольклористів і вчених-етнографів. Хоча ніхто до кінця не знав, що ж крамольного в цьому імені? Сьогодні ми кажемо, що знаємо це дороге нам усім ім’я – Павло Чубинський. Але ой як далеко ще до повного знання його наукової та духовно-просвітницької діяльності.

На середину ХІХ – початок ХХ ст., час значного національного піднесення в Україні, припадає народження одного з найколоритніших постатей серед плеяди визначних дослідників – П.П.Чубинського.

Павло Платонович Чубинський народився 27 січня 1861 року у Борисполі під Києвом (тоді це був Переяславський повіт Полтавської губернії). Дитинство (1839 – 1884) минуло в Борисполі, у дворянській родині. Навчався Павло в Переяславському повітовому училищі, у другій Київській гімназії, проте вирішальний вплив на формування його світогляду справив Петербург.

Студентська молодість Чубинського припала на кінець 1850-х – початок 1860-х років, час лібералізації російського суспільства після смерті Миколи І й поразки Росії у Кримській війні. Там він здобув університетську юридичну освіту, увійшов у коло української громади. Приїжджаючи під час канікул додому, в Бориспіль, студент Чубинський дивував сусідів-дворян. Усе це й справді було чимось новим: українська мова в дворянських устах, записування народних пісень, допомога селянам у юридичних справах.

Здивування легко переростали в роздратування й підозри. Вивчаючи взаємовпливи фольклору та звичаєвого права, написав наукову дисертацію „Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии”, яку захистив у 1861 році. З часом вона була удостоєна срібної медалі Російського Географічного Товариства. Після завершення навчання, повернувшись в Україну до Борисполя, Павло Платонович береться до збирання та запису етнографічних матеріалів, намагається створити (заснувати) у Борисполі недільну школу, бере участь в організації українських вистав. Чубинський щиро переймається проблемами рідного міста, пише кілька нарисів, які вміщує в журналі „Основа”: „Значення могорича у договорі, господарські товариства, найм робітників”, „Український спектакль у Чернігові”, „Два слова про сільське училище”, „Ярмарок у Борисполі”. Співпрацює у „Черниговском листке”, де публікує матеріал „Декілька слів про значення казок, прислів’їв і пісень для криміналіста”, та у „Киевских губернских ведомостях”, в яких побачила світ його „Програма для вивчення народних юридичних звичаїв у Малоросії” (1862).

В одній із своїх праць він дає загальну характеристику міста Борисполя з його 6-ма тисячами мешканців (де 72 пани), багатими базарами, де щоденний хлібний обіг сягає понад 1000 пудів. Турбується Чубинський станом школи, доводячи, що школа повинна давати корисні для життя знання.

Йому дуже болить, що солдатські цинічні пісні погано впливають на молодь, яка забуває свої рідні, чисті поетичні пісні. 1862 року в Києві кілька українофільських гуртків об’єдналися в Громаду, серед перших членів якої були П.Чубинський, В.Антонович, П.Житецький, та ін. Проти Громади невдовзі було заведено кримінальну справу, почалося слідство. Хоч би як там було, а в очах офіційного Києва Павло Чубинський був підозрілою, неблагонадійною особою. Він був українцем, діяльною, освіченою й енергійною людиною, – і все це разом не могло не викликати неспокій. Поява на Правобережній Україні гуртків „хлопоманів” поселяла у владних кабінетах страх. Національно-культурне пробудження українства, поява журналу „Основа”, книжечок для народу, виданих українською мовою, недільні школи, молодь, яка зайнялася народовивченням, – усе це сприймалося як загроза сепаратизму, небезпечного для цілісності держави. Шеф жандармів князь Долгоруков 20 жовтня дає розпорядження вислати Чубинського „за вредное влияние на умы простолюдинов” на проживання в Архангельську губернію до маленького повітового містечка Пінеги під нагляд поліції.

Звичайно, що ніяких конкретних звинувачень в його адрес не було. Значну роль в цьому арешті відіграв його вірш, написаний у 1862 році „Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля...”, якому судилося стати нашим національним гімном. Ще в Радянському Союзі твір було віднесено до числа „особливо ідеологічно шкідливих” і заборонених, який і став на заваді у належній оцінці спадщини Чубинського як народознавця. Звістка про те, що П.Чубинського мають відправити в адміністративне заслання, швидко дійшла й до самого Павла Платоновича та його друзів. Йому радили податися в еміграцію, проте він відмовився, сказавши, що не бачить за собою якогось злочину і сподівається незабаром повернутися в Київ.

Еміграція ж означала б вічну розлуку з рідним краєм. Наступного дня зібралося велике товариство, яке провело друга аж до Броварів. На поштовій станції запрягли коней – і в супроводі квартального наглядача Чубинський вирушив на далеку північ. Вже через кілька місяців новий архангельський губернатор Микола Гартінг відкликав Павла Чубинського в Архангельськ. Тепер його чекала посада секретаря статистичного комітету, а невдовзі й чиновника для особливих доручень при губернаторові. Жив Чубинський без родини, допомагала йому рідна сестра Анастасія Платонівна. Згадують, що любив він українські страви, часто одягався в українське вбрання.

Тужливі, ностальгійні настрої не заважали Павлу Платоновичу працювати з фантастичною енергією. Найбільше зусиль докладав він для етнографічного та статистичного вивчення краю. Цікавився побутом, звичаєвим правом, культурою, релігійними віруваннями населення, демографією. Під час дослідження Печорського краю виявив поклади кам’яного вугілля, нафти, горючих сланців. Він організував обстеження стану хлібної торгівлі, льонарства у Північно-Двінському басейні, перепис населення Архангельська, вивчав матеріальну культуру, побут і фольклор карелів. Авторитет дослідника-етнографа відкрив йому дорогу в Петербург, а потім і в Україну. Російське Географічне Товариство (РГТ), дійсним членом якого на той час був П.Чубинський, доручило йому очолити етнографічно-статистичну експедицію в Південно-Західний край.

Протягом 1869-1870 рр. Павло Чубинський здійснив три подорожі. Перший маршрут пролягав від Києва до Канева, потім долиною річки Рось по кількох повітах Київщини до Бердичева та Житомира. Звідси вздовж річки Случ через Новоград-Волинський і Старокостянтинівський повіти в Подільську губернію (Проскурівський, Ушицький та Кам’янець-Подільський повіти). Далі маршрут пролягав на Бесарабію і Польщу, де було охоплено 9 повітів Седлецької та Люблінської губерній і Холмщину. На зворотньому шляху П.П.Чубинський побував у Кременецькому, Дубенському, Володимир-Волинському повітах Волинської губернії, Грубешові Люблінської губернії, містах Ковелі, Луцьку, Рівному, Овручі, Малині та Радомишлі. Взимку 1869 року дослідник відвідав Радомишльський повіт Київської губернії, Ковельський, Луцький, Рівненський, Овруцький повіти Волинської губернії і залишив мандрівку в Радомишлі. Влітку 1870 року разом з І.Чередниченком та В.Кравцем П.Чубинський об’їздив південні повіти Київщини (Черкаський, Звенигородський, Уманський, Сквирський, Чигиринський); Переяславський і Золотоніський повіти Полтавської губернії; Гайсинський, Ольгопільський, Балтський, Ямпільський, Могилівський, Летичівський, Літинський, Вінницький і Брацлавський повіти на Поділлі і завершував експедицію у Липовецькому, Сквирському та Васильківському повітах. Завдяки таланту, титанічній енергії та неабияким організаторським здібностям він зібрав великий етнографічний матеріал – пам’ятки усної народної творчості, записи весільних обрядів, місцевих говірок, дослідив звичаєве право Правобережної України.

Цікавили народознавця й дані про заняття населення, заробітну плату, врожаї, стан торгівлі та промислів.

Академік Л.С.Берг зазначав, що експедиція, очолювана П.П.Чубинським, була найвизначнішим явищем в історії тодішньої етнографії. За словами І.Я.Франка, це „жива картина життя і побуту українського люду з його звичаями, характером, світоглядом, з його радістю і безмірною тугою”. Результати цієї подвижницької праці Павла Платоновича були видані протягом 1872-1879 рр. і склали 7 великих томів (9 випусків). Ця праця, яка не втратила свого значення і сьогодні, була відзначена Золотою медаллю Російського Географічного Товариства, Уваровською премією Російської Академії Наук, золотою медаллю Міжнародного конгресу в Парижі1875 р. Завдяки невичерпній енергії й наполегливості, П.Чубинському в 1873 році вдалося втілити довго виношувану ідею про відкриття у Києві Південно-Західного відділу РГТ – інституцію, яку згодом назвуть прообразом Української академії наук. Власне, ідея заснувати в Києві відділ, який би займався „вивченням краю і народу” народилася в Петербурзі, в надрах самого географічного товариства. І ось – 13 лютого 1873 року в урочистій церемонії відкриття Південно-Західного відділу взяв участь сам генерал-губернатор князь Дондуков-Корсаков.

Головою відділу обрали Григорія Галагана, а керівником справ — Павла Чубинського. Основним завданням відділу Чубинський вважав дослідження трьох етнографічних типів – українського, польського та єврейського. Потрібно зауважити, що в імперській Росії навіть саме порушення проблеми про відмінний від російського український етнографічний тип вважалося крамольним. За кілька років існування Відділ (десять членів якого – понад половину – були водночас членами „Старої громади”) встиг зробити чимало для науки. Праці М.Максимовича, В.Антоновича, М.Драгоманова, О.Пчілки, К.Михальчука, П.Житецького давали Україні можливість реалізувати гасло Григорія Сковороди: „Пізнай себе”. Під „дахом” Південно-Західного відділу РГТ фактично легалізувалася діяльність „Громади”, через що він, за словами одного з високопоставлених царських чиновників, перетворився в „центральний комітет української партії”. Протягом трьох років свого існування Південно-Західний відділ РГТ видав два томи „Записок”, кілька монографій з етнографії і фольклору, створив унікальну наукову бібліотеку, музей географії та етнографії, провів 1874 року одноденний перепис населення Києва, взяв активну участь у проведенні в Києві ІІІ Всеросійського археологічного з’їзду.

Понад 200 авторитетних вчених, об’єднаних навколо Південно-Західного відділу РГТ, навряд чи підозрювали, яким коротким виявиться вік цієї наукової установи.

З подачі місцевих українофобів офіційний Петербург оголосив відділ осередком „шкідливої українофільської пропаганди”. Помічник попечителя Київського учбового округу М.Юзефович, організатор і учасник арештів Т.Шевченка та інших членів Кирило-Мефодіївського братства, надіслав Олександру ІІ в місто Емс (Німеччина) донос про „українофільський рух” в діяльності громад і товариств, у якому він вбачав „приховане зазіхання на державну єдність Росії”. Блискавично надійшла відповідь у вигляді „высочайшего” Емського акта (18 V. 1876р.), який заборонив видавати літературні твори українською мовою, ставити театральні вистави, концертні програми. Припинили діяльність українські товариства і громади. Чимало діячів української культури приневолені були покинути Україну. На початку 1877 р. й Чубинський вже в Петербурзі, де працює чиновником міністерства шляхів.

Злигодні життя зруйнували здоров’я вченого – його вразила тяжка хвороба.

Ледь одужавши, він у квітні 1879 р. йде у відставку й повертається до Києва.1879 року Російська академія наук присудила Павлу Чубинському Уваровську премію.

Сам же він – сорокарічний – лежав у цей час паралізований у будинку на хуторі біля Борисполя. І так тривало цілих п’ять років. Тяжка недуга зрештою відібрала в Чубинського життя. Сталося це 26 січня (14 за старим стилем) 1884 р., напередодні його дня народження. Відспівування відбулося в церкві Різдва Христового на Подолі, де колись відспівували й Тараса Шевченка.

Поховали Павла Платоновича в Борисполі. Минуло багато років, і місце поховання автора українського гімну вже важко було відшукати, адже в радянський час пам’ять про Чубинського ретельно стиралася. Зрештою, зусиллями ентузіастів на місці умовної могили поета і вченого встановили пам’ятник у Борисполі. Спадщина Павла Чубинського виявилася оціненною лише в незалежній Україні. Частина її перевидана, засновано премію імені П.Чубинського. Семитомне видання його „Трудов” справедливо характеризується як свідчення високого культурного потенціалу української нації, як серйозне надбання української культури.

Зазнали репресій деякі нащадки Чубинського, зокрема його правнук скінчив життя у в’язниці. Батьківську садибу у 1930-х рр. було зруйновано, а з будівельного матеріалу споруджено колгоспну комору. Залишився тільки дубовий гай, де тепер природно-заповідний заказник „Хутір Павла Чубинського”. Є надія, що з часом тут буде національний заповідник.

Реальність відтворення садиби-музею П.П.Чубинського

У 1999 році, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 23.04.1999 №700 та відповідної Програми відновлення видатних пам’яток історії та культури України передбачено відтворення садиби автора Гімну України П.П.Чубинського. В грудні 2005 р. цю ідею підтримує й діючий Президент України – В.А.Ющенко. Але до цього часу ніяких конкретних рішень, чи принаймі пропозицій, не було. Хоч вони, ой як потрібні, адже йдеться про справу, яка стосується гідності всієї нації.

Власне кажучи, починаючи з 2005 року, справа набуває більш ширшого розмаху: 5 квітня утворюється громада Української Православної Церкви Київського Патріархату, головою парафіяльної ради якої є п. Дольник М.А. Він, як щирий українець, патріот своєї батьківщини, називає парафію на честь прп. Павла Послушного Києво-Печерського

Церква, молитвою та богослужінням, об’єднала все населення селища і це додало сил до нових пошуків розв’язання проблеми. Хоч і типового храму поки що немає, але є приміщення, облаштоване під каплицю на території виставочного центру „Украгропромбіржа”, яке люб’язно виділив її директор – п. В.Д.Привалов. Саме він і взявся профінансувати половину проекту щодо відтворення історичної садиби. На теперішній час Київська Обласна Рада проводить обговорення інвестиційного проекту корпорації „Украгропромбіржа”. Свого часу управлінням культури облдержадміністрації було профінансовано виготовлення проектної документації щодо зазначеного об’єкту та на сьогодні він потребує певного доопрацювання з урахуванням як нових пропозицій, так і появи нових споруд. Враховуючи близькість розташування головного міжнародного аеропорту України – „Бориспіль”, планується влаштувати в приміщеннях садиби невеликої резиденції для прийому керівництвом Держави відповідних високих гостей.

Майбутній храм прп. Павла Послушного також входить в музейно-етнографічний комплекс. І є всі надії на те, що храм згуртує не лише всіх православних християн, але й об’єднає українську інтелігенцію, котрій не байдуже ім’я Павла Чубинського. Питання відтворення садиби-музею та храму пам’яті автора Гімну України П.П.Чубинського є актуальним і важливим з політичної, культурологічної, духовної та туристичної точки зору.