| Головна » Файли » Реферати з історії України |
МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ
| 22.10.2011, 19:09 | |
| МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ (1866–1493) У кожного народу є свої історичні постаті першої величини, яких не в змозі прикрити пил віків, як і не можуть зламати їх кайда ни можновладців чи обрехати діячі псевдонауки. До таких велетнів української національної культури, політичної думки і дії останніх двох століть безперечно належить Михайло Грушев - ський — невтомний дослідник історії та культури українського народу, поборник його соборності, злуки розшматованих імпе- ріалістичними силами всіх українських земель. Його наукова, культурницька, педагогічна, громадська та політична діяльність довго подавались у викривленому віддзерка- ленні. Протягом десятиліть геніального вченого і відомого полі- тичного діяча уперто зображували буржуазним націоналістом (хоч він був соціалістом-революціонером), ідеологом і натхнен- ником української контрреволюції (хоч насправді він був одним з вождів української революції), ворогом Радянської влади (хоч він виступав за найширше, але рівноправне співробітництво з нею), агентом австро-німецького імперіалізму (хоч він був його непри- миренним ворогом), заклятим ворогом українського народу (хоча він залишався його вірним сином до своєї раптової смерті), фаль- сифікатором історії України (хоч нічого глибшого і достовірнішо- го за його історичні дослідження у цій царині ми досі не маємо). Хто ж він такий — Михайло Сергійович Грушевський? Яким він бачив себе сам, яким маємо сприймати його ми? Народився М. Грушевський 17 (29) вересня 1866 року в не- великому місті Холмі (тепер Хелм на території Польщі), де його батько вчителював у греко-католицькій гімназії, хоч сам сповіду- вав православну віру. У своїй короткій «Автобіографії» славе - тний історик згодом відзначав, що його родина з ХІІІ ст. «загніз ди - лася» в Чигиринському повіті — в самому серці України. Багато з його пращурів Грушів (згодом Грушевських) були церковними служителями. Батько майбутнього історика Сергій Федорович (1833–1901) здобув світську освіту в Києві, викладав славісти- ку. Мати — Глафіра Опакова — також походила з родини служи- телів культу. У 1869 р. трирічний Михайло разом з батьками пере їздить на Кавказ, у 1880–1886 рр. навчається у Тифліській гімназії. У гімназичні роки майбутній історик зачитувався книгами М. Костомарова, П. Куліша, М. Драгоманова, М. Максимовича. Батько передплачував для Михайла журнал «Киевская старина», який друкував матеріали з питань української історії, літератури й церкви і, як згадував М. Грушевський, формував його світогляд у поміркованому ліберальному напрямі з народницькими ухила- ми та «культурно-національною закраскою». Особливий вплив на нього мало спільне двотомне видання В. Антоновича й М. Дра- гоманова «Исторические песни малоруського народа», а також праці М. Костомарова «Дві руські народності» та «Думки про федеративний початок давньої Русі», опубліковані в 1861 р. Як писав у «Споминах» М. Грушевський, в той період метою, змі- стом і щастям свого життя він вважав «послужити національно- му українському відродженню». Мабуть, у Тифлісі Михайло мріє якнайскоріше повернутися на Україну і, по суті, ще в останньо- му класі визначає своє майбутнє. У липні 1886 р. він звертає- ться з листом до ректора Університету Святого Володимира, що в Києві, з проханням зарахувати його на історичне відділення іс- торико-філологічного факультету. Дослідницькі нахили студента, його постійний інтерес до істо- рії України привернули увагу видатного історика, професора Во- лодимира Антоновича. Під його керівництвом М. Грушевський написав чимало коротких статей, оглядів, есе. Вінцем його науко- вих пошуків студентського періоду стала фундаментальна праця «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца ХІV ве- ка». За неї він був нагороджений золотою медаллю, а в 1891 р. вона вийшла друком, остаточно визначивши долю майбутнього великого історика. М. Грушевський, попри застереження своїх рідних, бере участь у діяльності Київської громади, до якої входив цвіт того- часного українства — В. Антонович, М. Драгоманов, М. Чу- бинський, І. Нечуй-Левицький, М. Лисенко та ін., знайоми ться з методологією історичного дослідження провідних світових і віт- чизняних учених. У цій справі стало йому в пригоді знання іно- земних мов. Сам він скромно заявляв, що «з природи не мав здібності до вживання мов практично, хоч граматично відчував їх добре — і старі (латинську, грецьку), і нові, якими були німе- цька і французька». Крім того, користувався англійською та поль- ською мовами. Таким чином, М. Грушевський ознайомився з ба- гатьма творами провідних зарубіжних учених, бо університетські виклади, за його словами, «не багато могли дати». По закінченні університетського курсу талановитого молодо- го дослідника залишають при кафедрі російської історії. Прихід Грушевського в науку збігся з кампанією жорстокого пересліду- вання всього українського в царській Росії. Згодом учений писав про ті часи: «по числу письменних Росія стоїть на однім з останніх місць поміж іншими краями. А між різними краями Росії Україна також належить до гірших, найменше освічених». Значно сприятливішими були умови для національного відродження на західноукраїнських землях. Прагнучи утримати під своєю короною клаптикову імперію, цісарський уряд Австро- Угорщини, на відміну від царизму, певною мірою сприяв посла- бленню національних утисків. Отож, саме Галичина стає центром тяжіння всіх національно-свідомих сил. Там утворюється осере- док відродження української культури. Величезну роботу в цьому напрямі проводить Іван Франко. Саме навколо нього гуртуються найкращі сили української інтелігенції. У 1894 р. громадськість Галичини виборола право на відкрит- тя у Львівському університеті кафедри української історії (офіцій- но — «всесвітньої історії з спеціальним оглядом на історію Схід- ної Європи»). Очолити її запропонували В. Антоновичу, але той, зважаючи на свій вік, відмовився на користь свого учня М. Гру- шевського. І хоч у Міністерстві освіти австрійського уряду не хотіли, аби цю посаду обіймав православний росій ський підда- ний, він отримав-таки призначення. Того ж року вчений у вели- кому залі Університету Святого Володимира блискуче захищає магістерську дисертацію. Відтоді й до 1913 р. М. Грушевський працював у Львівсько- му університеті. Роки професорства у відомому в Європі універ- ситеті стали для Грушевського школою змужніння. І як талано- витого викладача історії України та ряду інших дисциплін, і як глибокого дослідника історії свого народу. Як зазначав він в «Авто- біографії» 1906 р., «написання суцільної історії України рано, ще в Київських часах, стало моєю задушевною загадкою, до пев- ної міри питанням честі своєї і свого покоління». Цю ідею М. Гру- шевський почав втілювати в праці «Історія України-Руси». Пер- ший том вийшов у 1898 р. Усього ж він підготував десять томів. Автор зазначав, що в цій праці хоче «подати образ історичного розвою життя українського народу або тих етнографічно-політи- чних груп, з яких формується те, що ми тепер мислимо під назвою українського народу, інакше званого «малоруським», «південно- руським», просто «руським», або «русинським». М. Грушев- ський наголошував, що український народ вирізняється своєю окремою мовою, має окремі антропологічні, психофізичні й куль- турні прикмети, а історичні часи українського народу — це ІV ст. нової ери. Львівський період життя вченого був багатий не лише на на- у кові здобутки. Його захоплювала й громадська діяльність. Пере- їхавши до Львова, М. Грушевський активно співпрацює в На- уковому товаристві імені Шевченка, активно залучає до нього талановитих студентів, учителів, молодих науковців. Саме спів- праця в НТШ зближує Михайла Грушевського та Івана Франка. З 1897 року Грушевський очолює Товариство і спільно з великим Каменярем вдосконалює його організаційну структуру, розши- рює сферу його діяльності, докладає великих зусиль, щоб україн- ські дослідження набрали міжнародного розголосу. Для Європи загадковими залишалися досягнення української історичної на- уки. Великим кроком на шляху подолання цього незнання стало запрошення М. Грушевського до Парижа, де він прочитав курс лекцій з історії України. З метою розширення наукових контактів вчений відвідує Лондон, Лейпциг, Берлін, де знаходить однодум- ців серед відомих вчених-істориків. Мабуть, вченому самому ніколи не вдалося б видати понад 100 томів «Записок Наукового товариства імені Шевченка», якби Грушевський не згуртував навколо себе талановитих мо- лодих дослідників, кожен з яких став помітним явищем в україн- ській науці і культурі кінця ХІХ–початку ХХ століть. І серед них першим треба назвати самобутнього історика, майбутнього ака- деміка АН УРСР І. Крип’якевича. Незважаючи на підступи ідейних противників, польсько- го шовіністичного бюрократичного апарату, наукових недо- брозичливців, діяльність могутнього тандему Івана Франка та Михайла Грушевського дає надзвичайно плідні результати. Ви- ходить ряд літературних та публіцистичних часописів, постій- ними авторами яких стають Леся Українка, Михайло Коцюбин- ський, Іван Нечуй-Левицький, Ольга Кобилянська... 1898 року, як уже згадувалось, з’являється перший том фундаментальної «Істо рії України-Руси», невдовзі виходить друком том другий, 1900 року — третій... У 1896 р. М. Грушевський одружився з молодою львівською вчителькою Марією Вояковською. У 1900 р. в них народила- ся донька, яку назвали Катериною. Згодом вона стала відомою українською фольклористкою, соціологом і перекладачем, допо- магала батькові в його роботі. 1939 р. її було репресовано, звину- вачено у зв’язках з неіснуючим «Українським націоналістичним центром», яким нібито ідейно керував М. Грушевський. Катери- на Грушевська померла в 1944 р. (місце смерті не встановлено). 1959-го була посмертно реабілітована. Революція 1905 року в Росії і певна відлига в національ- ній політиці, що настала згодом, покликали М. Грушевського на дорогу його серцю Наддніпрянщину. Після відвідання Харко - ва, Києва, Одеси, Санкт-Петербурга він схиляється до повер- нення до Києва, де пройшли його студентські роки. Але й після переїзду на береги Дніпра вчений зберігає якнайтісніші зв’язки зі Львовом. Його дім у Києві швидко перетворився на своєрідний науково- бібліотечний і музейний центр, двері якого завжди були гостин- но відчинені для патріотів української історичної науки та культу- ри. Продовжуючи працювати над головною капітальною працею свого життя, вчений дуже швидко підготував і видав популярну книгу «Про старі часи на Україні. Для першого початку», а зго- дом — розраховану на більш підготовленого читача «Ілюстрова- ну історію України». Цей період був надзвичайно плідним щодо наукової роботи видатного історика. Виходить велика кількість його статей як українською, так і російською мовами. Він обґрун- товує необхідність відкриття українських кафедр, впровадження університетського викладання українською мовою, пише кни- гу про історію українського козацтва, веде широку лекторську діяльність. Початок першої світової війни застав родину Грушевських у Карпатах. Шлях додому виявився складним і небезпечним — через Відень, де були давні знайомі і друзі. Вони допомогли ро- дині перебратися в Італію, яка на той час ще не знала, на чийому боці вона воюватиме. Звідти через Румунію, яка приєдналася до Антанти, в 1916 р. повернулися в Київ. Та місцева влада зустрі- ла приїзд історика холодно і з недовірою. На підставі наклепни- цького звинувачення у «симпатіях до Австрії» його було зааре- штовано й ув’язнено в Лук’янівську в’язницю. Щоправда, влада зрештою звільняє видатного вченого з тюрми, але депортує разом із дружиною й донькою до Симбірська. Лютнева революція 1917 р. звільнила М. Грушевського з- під нагляду царської охорони. 12 березня М. Грушевський по- вернувся до Києва і як відомий серед політичних і громадських організацій ідеолог і провідник українського національно-виз- вольного руху очолив Українську Центральну Раду. Вона під його керівництвом проіснувала чотирнадцять місяців. Про факт свого обрання на цю відповідальну посаду він писав: «Я вважаю, що це була найвища честь, якої я коли-небудь зазнав, і один з моментів найбільшої «національної нашої консолідації». «Проспект ор- ганізації Центральної Ради був моїм ділом», — зазначав М. Гру- шевський. Він розробив її програму й платформу як осередку українського громадянства. Цей законно обраний орган влади, до складу якого входили представники інтелігенції, селяни, робіт- ники, військові, ставив за мету проголошення національно-тери- торіальної автономії України. Центральна Рада під проводом М. Грушевського розпочала своїми чотирма універсалами велику справу будівництва держа- ви українського народу — від автономії у складі Росії до повної державної незалежності. «Перше, що я вважаю пережитим і від- житим, — писав Грушевський у праці «На порозі нової Украї- ни», — таким, «що згоріло в моїм кабінеті», — це наша орієн- тація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць і кінцем, як то часто буває, справді присвоєна собі знач- ною частиною українського громадянства... Ну а війна більшо- виків з Україною рішуче поставила хрест над цією ідеологією, розв’язала всякі моральні вузи, які ще могли в чиїх-небудь очах зв’язувати українця з московським громадянством спеціально». Четвертим Універсалом Центральна Рада проголосила створен- ня самостійної, суверенної української держави — Української Народної Республіки (УНР). У ніч на 12 січня 1918 р. М. Гру- шевський урочисто проголосив перед Центральною Радою, що «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Ці його слова зал зустрів оваціями і схвальними вигука- ми, пролунав гімн «Ще не вмерла Україна». Так Центральна Рада під керівництвом М. Грушевського ево- люціонувала від вимог національно-територіальної автономії до проголошення самостійності України, прийнявши поступово всі постулати державного будівництва. Було створено україн ське військо, відновлено символи України, що існували з часів київ - сь кого князя Володимира, — золотий тризуб і жовто-блакитний прапор, запроваджено українську систему грошових і поштових знаків, організовано мережу української освіти — від початко- вої до вищої школи. Постали українська наука, література, преса, воскресла українська православна церква. Кожному громадя- нинові УНР, незалежно від його походження, віри і політичних по глядів, конституційно гарантувалися всі громадянські пра- ва. До України почали з’їжджатися дипломатичні представники іноземних держав. Отже, відновлення української державності 1991 р. є прямим продовженням політичної діяльності Україн- ської Центральної Ради. Тим часом австро-німецьке командування спрямувало свої частини на Київ. 18 квітня 1918 р. Центральна Рада була розігна- на окупаційними військами. Наступного дня в залі засідань Ради зібралися незаарештовані депутати, похапцем затвердили конс- титуцію, внесли зміни до земельного законодавства і проголоси- ли М. Грушевського Президентом Української Народної Респу- бліки, якої вже не існувало. Саме в цей час під наглядом німе- цьких військових частин на Софійській площі було названо гетьманом України Павла Скоропадського, який узяв на себе «усю повноту влади». Під звуки пострілів, що долинали з вулиці, члени Центральної Ради перервали роботу і розійшлися. М. Грушевський допізна за- лишався у приміщенні Ради. Коли він разом із сім’єю сідав до ав- томобіля, невідомий поранив Михайла Сергійовича в руку. Піз- ніше газети повідомили, що вночі до будинку Центральної Ради прибув військовий підрозділ з ордером на арешт Грушевського, але його не застав і не зміг встановити місце перебування. Арешт урядовців УНР, замах на життя змусили Грушевського перейти на нелегальне становище. Чи були у М. Грушевського підстави побоюватися за свою безпеку? До певної міри так. Адже військовий міністр О. Жу- ковський просидів у в’язниці аж до падіння Гетьманату. Зааре- штовували й інших колишніх діячів Центральної Ради, зокрема С. Петлюру. Є також документальні свідчення про намір Дер- жавної варти заарештувати М. Грушевського восени 1918 р. З ін- шого боку, за наполяганням гетьмана він також не уникнув би арешту. Не виключено, що до вирішення долі керівництва УНР долучилися німці. Чи робив він спроби повернутися у велику політику після падіння Гетьманату Скоропадського? Документальні джерела да- ють підстави на ствердну відповідь. Зокрема 22 грудня 1918 р. на з’їзді селянських спілок постало питання: де «батько» Гру- шевський, чому його немає серед делегатів? Було ухвалено од- ностайне рішення запросити його на зібрання. 24 грудня М. Гру- шевський вже головував на одному з засідань з’їзду і виступив з промовою, основний мотив якої звівся до впевненості у тому, що дії Центральної Ради були правильними. Колишні його колеги по Центральній Раді, а тепер лідери Директорії В. Винниченко та С. Петлюра не бачили М. Грушев- ського у складі нового керівництва УНР. Адже вони не збиралися реанімувати Центральну Раду. М. Грушевський не був запроше- ний на Державну нараду, яка відбулася 16 січня 1919 р. за участі членів Директорії, уряду, представників політичних партій. В умовах наступу більшовицьких військ на Київ М. Грушев- ський на початку лютого 1919 р. виїхав до Кам’янця, а в березні — до Праги. Почалося п’ятирічне емігрантське буття Грушевсь кого. Він ще деякий час залишався в орбіті партійно-політичного життя, очолю ючи закордонну делегацію Української партії соціалістів- революціонерів (центральної течії). Водночас він дедалі більше схилявся до думки про необхідність повернення в Україну. На початку 1921 р. українська делегація на Ризьких пере- говорах знайшла можливість передати М. Грушевському за- прошення повернутися на Україну. Учений вступає у перегово- ри з головою Раднаркому УСРР Х. Раковським. Звістки про неп і початок політики українізації вселяють у нього надію, що жит- тя на рідній землі повертає на краще. Та й радянська влада вва- жала, що краще мати М. Грушевського вдома, аніж за кордо- ном, де навколо нього могла гуртуватися опозиція. Адже настав час Генуезької конференції, Рапалло... Лід невизнання і блокади СРСР потроху скресав. У грудні 1923 р. видатного українсько- го історика обирають академіком АН УРСР, за ним резервується кафедра української історії, влада запевняє його, що він мати- ме на Україні всі можливості для продовження фундаментальної наукової роботи. У березні 1924 р. родина Грушевських повер- тається на Україну. Протягом 20-х років навколо М. Грушев- ського створюється школа дослідників різних напрямів історії, культури, літератури українського народу, відтворюються ака- демічні інституції. Учений налагоджує контакти із науковим зарубіжним світом, насамперед у Європі. Колишній голова Центральної Ради по- вністю відходить від політичної діяльності, але постійно пере- буває під гласним і таємним наглядом Державного політичного управ ління (ДПУ). Але попри все, то були плідні для нього роки. Виходять чер- гові томи його фундаментальних досліджень, з’являються нові покоління істориків. Визнанням світового значення його науко- вої діяльності стало святкування 60-річчя вченого-енциклопе- диста в жовтні 1926 р. З цієї нагоди на адресу М. Грушевського надійшли поздоровлення з наукових центрів США, Німеччини, Австрії, Чехословаччини, Польщі й інших країн, від різних установ Росії й України, приватних осіб. Не було лише вітання від офіцій- ної влади. Зрештою, в 1931 р. вчений переїжджає до Москви, де його фактично інтернують, ставлять під постійний нагляд ДПУ, час- то викликають на допити, але дають можливість працювати в ар- хівах. Ніби відчуваючи наближення кінця, вчений, незважаючи на значну втрату зору, продовжує інтенсивно працювати. Він за- кінчує Х том «Історії України-Руси», який був відредагований і ви- даний його дочкою Катериною Михайлівною. Підготував М. Гру- шевський і рукопис ХІ тому, який зник з Центральної наукової бібліотеки АН УРСР уже в повоєнні роки при загадкових обста- винах. У цей же період він закінчує роботу над VІІ, VІІІ і части- ною ІХ тому «Історії української літератури», видає серію трак- татів з історії громадянської думки ХVІІІ століття на Україні. Але коло смертельної небезпеки неминуче замикається. Ще під час перебування М. Грушевського на Україні ДПУ ін- кримінувало йому ідейне керівництво так званим «Українським національним центром» (УНЦ). Певна річ, що навіть найменших доказів існування такої організації не було. Але слідчі ДПУ це не брали до уваги. Вони буквально тероризують ученого безперер- вними викликами на Луб’янку, влаштовують йому «співбесіду» з катом українського народу Лазарем Кагановичем. Беручи до уваги світову велич постаті, Ягода, Каганович і, ймовірно, сам Сталін прийняли рішення стратити цю людину. 5 серпня 1933 р. НКВС припинив справу Грушевського у зв’язку з його смертю. Канцеляристи НКВС поспішили, і саме в цьому криється ще не з’ясована загадковість обставин смерті М. Грушевського, бо насправді він помер 25 листопада 1934 р. в м. Кисловодськ під час хірургічного втручання — вирізування чиряка. Про це навіть повідомляється в офіційному некролозі, але знову сумнівним є те, що, як у ньому сказано, смерть настала «після важкої хвороби». Хоч прямих доказів причетності НКВС до його згуби й досі не ви- явлено, підозру в цьому викликає сам перебіг подій. Усе своє життя великий український учений-історик Михай- ло Грушевський, голова Української Центральної Ради і перший президент України присвятив боротьбі за створення держави української нації. За це ж радянська історіографія повсякчас паплюжила його, називаючи запеклим ворогом трудового народу, українським буржуазним націоналістом (що сприймалося, наче лайка), навіть давнім німецьким агентом, псевдовченим. Пере- конливих аргументів для підтвердження цих характеристик ні хто не наводив та й не міг навести. А проте в радянський період на творчу спадщину вченого (понад 2 тис. праць) було накладено за- борону. Навіть за читання його «Ілюстрованої історії України» людей звільняли з роботи, виключали з вузів як українських на- ціоналістів. Дороговказом у майбуття можна назвати наукову й політи - чну діяльність Михайла Грушевського, який, безперечно, є вели- ким сином українського народу і поборником незалежної собор- ної України. РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА 1. Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1992. 2. Історія України в особах (ХІХ–ХХ ст.). — К., 1995. 3. Пиріг Р. Заручник мінливої доби // Урядовий кур’єр. — 2004. — 30 листопада. 4. Сторінки історії України. — К., 1992.__ | |
| Переглядів: 1238 | Завантажень: 0 | | |