| Головна » Файли » Реферати із української літератури |
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
| 22.10.2011, 18:53 | |
| ТАРАС ШЕВЧЕНКО (1814–1861) Неперевершений світоч української культури, геніальний поет Тарас Григорович Шевченко зробив внесок в історію України і як непохитний борець за її державну незалежність та політичну са- мостійність, за повне визволення українського народу від націо- нального і соціального гноблення. Усним і друкованим словом він наполегливо закликав до рішучого повалення самодержавно-крі- посницького ладу Російської імперії, визволення з-під її гніту всіх поневолених народів. Його пройняті демократичними ідеями тво- ри набули популярності серед громадськості та широких народ- них мас. Народився майбутній великий поет України 9 березня (25 лю- того за ст. ст.) 1814 р. в селі Моринці Звенигородського повіту на Київщині в родині селян-кріпаків Григорія Івановича та Кате- рини Якимівни Шевченків. З цього села походила мати поета, кріпачка пана Енгельгарда. Сюди після одруження, за розпорядженням поміщика, пересели- лися вони з Кирилівки на короткий час. Під час цього переселен- ня у них народився син Тарас. У 1816 р. родина Шевченків повертається до рідної Кирилів- ки. У цьому селі пройшло все дитинство нашого поета, з ним пов’язані перші його дитячі спогади і життєві враження. «І ось стоїть переді мною наша убога, стара біла хата з потем- нілою солом’яною покрівлею та чорним димарем, а коло хати на причілку яблуня з червонобокими яблуками, а круг яблуні квіт- ник — улюбленець моєї незаміжньої сестри, моєї терплячої, моєї ніжної няньки! А коло воріт стоїть стара розлога верба з засохлим верхів’ям, а за вербою — клуня, омочена стіжками жита, пше- ниці й різного, всякого збіжжя; а за клунею косогором піде вже сад! Та який сад!.. густий, темний, тихий, одне слово, іншого та- кого саду немає на цілому світі. А за садом левада, а за левадою долина, а в долині тихий, ледве журкотить, струмок, оброслий вербами й калиною та окутаний широколистими темно-зеленими лопухами; а в цьому струмку під навислими лопухами купається опецькуватий білявий хлопчик...» До смерті матері (у 1823 р.), живучи під її опікою, здається, що хлопчик і горя не знає. Опісля ж почалися ті життєві незгоди, які переслідували Тараса до самої могили. В овдовілого батька на руках лишається п’ятеро дітей: Мики- та, Катерина, Тарас, Ярина та Йосип, а згодом у їхню хату ввійш- ла мачуха зі своїми трьома малолітніми дітьми. З гірким болем згадуватиме пізніше поет цей період свого життя: злидні, сварки, несправедливість, знущання. У 1825 р. помирає батько, висловивши знаменне пророцтво щодо майбутнього сина: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічо- го не треба, він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або ні- чого не буде значить, або нічого не поможе». У своїх віршах Т. Г. Шевченко згадує тяжке дитинство й ран- нє сирітство: Там матір добрую мою, Ще молодую — у могилу Нужда та праця положила. Там батько, плачучи з дітьми (А ми малі були і голі), Не витерпів лихої долі, Умер на панщині!.. А ми Розлізлися межи людьми, Мов мишенята. Я до школи — Носити воду школярам. («Якби ви знали, паничі...») Скуштувавши гіркого мачушиного хліба, наймитства в рідно- го дядька, малий Тарас потрапляє до сільського дяка Богорсько- го. Про своє напівголодне животіння в нього на службі в авто- біографічному листі до редактора «Народного чтения» (1860) Тарас Григорович пише: «...приютился я в школе у приходско- го дячка, в виде школяра-попыхача. Эти школяры в отношении к дьячкам то же самое, что мальчики, отданные родителями или иною властию на выучку к ремесленникам. Права над ними ма- стера не имеют никаких определенных границ: они — полные рабы его. Все домашние работы и выполнения всевозможных прихотей самого хозяина и его домашних лежат на них безуслов- но». Битий і напівголодний хлопець повинен був робити все, що заманеться дякові — гіркому п’яниці, який, зважаючи на зді- бності школяра, навіть посилав його замість себе читати Псал- тир по покійниках. Уже з дитячих років виявляється в ньому надзвичайна допит- ливість розуму, особлива вразливість натури. Наймилішим же за- няттям для нього, що перетворювалося на справжнє свято, були оповіді про минуле. Він міг слухати їх годинами, живо уявляючи ті картини й події. Батько Тараса Григоровича був грамотний і до- сить обізнаний і, як для свого середовища, відзначався побожні- стю. Часто й охоче він переказував житія святих та подвижників благочестя. Інший характер розповідей був у діда Івана — живо- го свідка Коліївщини. Герої його оповідань були добро відомими людьми, а події ще не стерлися з народної пам’яті. Безсумнівно, це не могло не позначитися на формуванні та творчому розвитку майбутнього поета. Тоді ж проявляється не- абиякий його хист до малювання. Вуглиною чи крейдою малю- вав він на стінах, дверях, дошках, де тільки можна було вмістити образ, що поривався на волю з дитячої уяви. Коли життя в Богорського стало нестерпним, Тарас утік від нього з мрією навчитися малярства, але, не знайшовши під- ходящого вчителя, змушений був повернутися до Кирилівки й пас громадську череду. Не полишаючи мрії навчитися малювати, 14-річний Тарас попросився на навчання до відомого в окрузі маляра, який по- мітив здібності підлітка й був згодний його вчити, лише вимагав на це дозволу поміщика-власника В. Енгельгарда. Та замість до- зволу навчатися управитель маєтків забрав Тараса до панської челяді: спочатку кухарчуком, а потім — кімнатним козачком. Вигадуючи вільні хвилини, хлопець копіює лубочні карти- ни суздальської школи, що прикрашали панські покої. Відомий факт, що, заставши одного разу свого козачка за таким заняттям, Енгельгард наказав влаштувати тому екзекуцію за те, що насмі- лився малювати вночі, запаливши свічку. Вісімнадцятий рік свого життя поет зустрів уже в непривітній, вологій, закутій в граніт і оповитій туманами північній столиці. Тараса уже ні на хвилину не полишає бажання навчитися «бо- жественого мистецтва». Він ублагав пана віддати його («закон- трактувати») на чотири роки живописцю В. Ширяєву для по- дальшого навчання, аби мати у майбутньому свого дворового художника. У 1836 р. термін контракту закінчився, але Шевченко зали- шається в нього вже як найманий робітник-підмайстер. Наван- таження приходиться терпіти хлопцеві нещадні. Помалювати для себе, дати відпочинок душі — на це просто немає часу. Але нестримне бажання стати справжнім художником змушувало ви- шукувати будь-які можливості. Коли настав сезон білих ночей, уриваючи години від сну, за- ходив Тарас у літній сад і змальовував там скульптури. Це був період надзвичайного творчого піднесення митця. Саме в цей час він робить і перші поетичні спроби — з’являється балада «При- чинна». Під час таких етюдів відбулася його перша зустріч зі своїм земляком — художником І. Сошенком. Вона мала надзвичайно важливе значення для подальшої долі Тараса Григоровича. І. Со- шенко знайомить його з Є. Гребінкою, дістає дозвіл відвідувати вечірні класи Товариства заохочення художників, а пізніше зво- дить з уславленим художником, професором Академії художеств Карлом Брюлловим. Підневільне становище молодого талановитого художника хвилювало його петербурзьких друзів. У перших числах квітня 1837 р. К. Брюллов розпочав працю над портретом В. Жуковського. Цю роботу передбачалося розі- грати в лотереї і на зібрані кошти викупити художника. У квітні 1838 р. була розіграна лотерея, панові Енгельгарду вручена величезна на той час сума — 2500 карбованців, і 22 квітня підпи- сано документ, яким поміщик надавав Шевченкові волю. А з на- ступного дня він уже відвідував рисувальні класи Академії і скоро став одним з найулюбленіших учнів К. Брюллова. З 47 років, прожитих Шевченком, 24 він був кріпаком. «Крі- пацьке горе завжди стояло перед його очима», — зазначав у спогадах про нього один з приятелів Тараса — Лев Жемчуж- ников. Шевченко не пішов шляхом «тупорилих віршомазів», які лицемірно розписували «тихий рай» у хатинах селян, а показав справжню кріпосницьку дійсність, де Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих. А он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! — в військо оддають! Бо його, бач, трохи! А онде під тином Опухла дитина — голоднеє мре, А мати пшеницю на панщині жне... Час навчання в Академії художеств стає періодом остаточного формування його естетичних і суспільних поглядів, становлення його як поета і художника. В Академії художеств Шевченко успішно виконував навчальні завдання і завжди отримував високі оцінки за свої роботи. Рада Академії тричі нагороджувала його срібними медалями другого ступеня. У період навчання в Петербурзі Тарас Григорович пише свої перші поетичні твори («Причинна», «Вітре буйний...» та ін.), а в 1840 р. виходить у світ збірка його віршів «Кобзар», що озна- менувала новий етап в історії української літератури: в ній, як переконливо доводять учені (Ю. Луцький, М. Рильський), україн- ська мова досягла літературної довершеності. Його поезія, на думку О. Субтельного, фактично стала проголошенням літе- ратурної та інтелектуальної незалежності українців. З появою й розповсюдженням «Кобзаря», який із захопленням сприйняли і демократичні кола, і прості читачі, поет починає асоціювати- ся в народній уяві зі своїм ліричним героєм, сприйматися реч- ником пригнобленого українського народу. Його вже величають Кобзарем. На початку 40-х років з’являються рукописи таких національно спрямованих, антисамодержавних творів, як «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим...» Після закінчення в 1845 р. Академії мистецтв Т. Шевченко зі званням «вільного художника» повернувся в Україну, де одер- жав доручення від Київської археографічної комісії замальовувати губернські історичні пам’ятки архітектури. Це викликало потребу багато подорожувати Україною, дало змогу спілкуватися з пред- ставниками різних верств населення, збирати фольклорний ма- теріал. Окрім живопису, Тарас Григорович не полишає поетичної творчості, пише низку літературних творів («Заповіт», «Лілея», «Єретик», «Сліпий», «Наймичка» і т. д.). Подорожі, зустрічі, читання надихають поета на все нові й нові задуми. У кінці квітня 1846 р. він повертається до Києва, де знайомиться з М. Костомаровим, одним з організаторів Кирило- Мефодіївського товариства, бере участь у його засіданнях. Узим- ку 1847 р. здійснює тривалу подорож на Чернігівщину. У березні цього ж року видається таємне розпорядження про арешт Шев- ченка. 30 травня йому оголосили вирок про заслання в Окремий Оренбурзький корпус солдатом «под строжайший надзор с за- прещеиием писать и рисовать». З Оренбурга поета відправляють в Орську фортецю. З 1853 р., коли комендантом Новопетровського укріплен- ня став майор І. Усков, що з розумінням і співчуттям ставився до поета, умови його життя трохи пом’якшилися і полегшали. Через рік Шевченко звертається з клопотанням до віце-прези- дента Академії мистецтв Ф. Толстого з проханням порушити кло- потання перед урядом про його звільнення. 1 січня 1857 р. він одержує листа від дружини Ф. Толстого, в якому повідомлялося, що його звільнено із заслання. Однак розпорядження надійшло сюди лише через півроку — 21 липня. Цілий рік Т. Шевченко перебував у Нижньому Новгороді, зго- дом друзі виклопотали йому дозвіл на повернення до Петербурга, де він зустрічався і зблизився з багатьма відомими громадськи- ми діячами: братами В. та Н. Курочкіними, М. Чернишевським, М. Добролюбовим, З. Сераковським та ін. Але туга за Украї- ною так змучила його, що, незважаючи на хворобливий стан, він відвідує влітку 1859 р. свою Батьківщину, вже востаннє. Повернувшись до Петербурга, два останні роки свого життя поет багато і плідно працював. Лише в 1860 р. створив понад 30 поетичних творів, у яких продовжують звучати антицарські, анти- кріпосницькі мотиви, а також глибоко ліричні мотиви. Не по- лишає Шевченко і образотворчого мистецтва, пише портрети Ф. П. Толстого, Ф. Бруні, Л. М. Жемчужнікова, автопортрет, низку офортів. 2 вересня 1860 р. були офіційно визнані його успі- хи в живописі: на урочистих зборах Академії мистецтв йому при- своїли звання академіка «за искусство и познания в гравироваль- ном искусстве». Після повернення з України Тарас Григорович багато кло- почеться про вихід у світ своїх творів, які піддаються масованій цензурі, опікується звільненням з кріпацтва родичів, бере участь у літературних читаннях, зустрічається зі студентською молоддю. Але стан його здоров’я, підірваного тяжкими умовами життя, де- сятилітньою солдатчиною, безперервною боротьбою із самодер- жавством, швидко погіршується. 10 березня (26 лютого) 1861 р. його серце зупинилося назавжди. У травні того ж року прах Коб- заря було перевезено в Україну і, за його заповітом, поховано на Чернечій горі поблизу Канева. Розвінчуючи сваволю кріпосників і деспотизм царизму, Т. Шев- ченко, зокрема в своєму славнозвісному «Заповіті» (1845), без- посередньо закликав пригноблених повстати проти гнобителів: ...Вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте. Шевченкові однаково були ненависні гнобителі будь-якої національності. Але особливу ненависть у нього викликали українські феодали, які всіляко намагалися замаскувати своє екс плуататорське нутро. Українських поміщиків він презирливо називав «перевертнями» і «недолюдками», що «гірше ляха» розпинають простих людей, гнівно таврував представників старо- винних козацько-старшинських і шляхетських родів — Ґалаґанів, Киселів, Кочубеїв як запеклих кріпосників. Різко засуджував і тих своїх «земляків», котрі, забувши Україну, потонули в багні само- державного бюрократизму. Докладав усіх сил, щоб пробудити на- ціональну самосвідомість — спочатку хоча б серед освічених кіл громадськості, а згодом і серед широких народних мас. Як демократ Т. Шевченко ненавидів російський царизм, бо той захищав інтереси правлячих експлуататорських верств су спільства («Бодай кати їх постинали, отих царів, катів люд- ських»), засуджував Російську імперію, в якій «від молдавани- на до фіна на всіх язиках все мовчить»; як національний патріот переймався тим, що над Україною самодержавний «орел чор- ний сторожем літає». Історичне минуле поет використовував для пропаганди національно-визвольних ідей. Подвиги козацтва оспі- вувались ним як здійснені насамперед в ім’я незалежності рідної землі. Добрим словом у своїх творах він згадує лише тих, хто, на його думку, не поступився перед імперською політикою самодер- жавства: Дорошенка, Полуботка, Гордієнка. З симпатією ста- виться і до гетьмана Івана Мазепи, але докоряє йому за те, що той не з’єднався з Семеном Палієм і через те програв Полтав- ську битву 1709 р., внаслідок чого і посилилась гнобительсько- колонізаторська політика в Україні. Не викликали щонайменшої поваги у Шевченка й такі вата- жки козацтва, яких він затаврував «рабами, підножками, гряззю Москви», як «дурний гетьман» Скоропадський, «дурний попо- вич» Самойлович, Кирило Розумовський, який «лизав, мов соба- ка, патинки цариці». Неоднозначною була і його оцінка історичних заслуг Богдана Хмельницького. З одного боку, він висловлював своє захоплення діяльністю «геніального бунтівника», як сам на- зивав цього насправді видатного гетьмана. А з другого — як по- слідовний обстоювач ідеї державної самостійності України Шев- ченко не міг простити Хмельницькому його фатальної історичної помилки — злуки з Москвою. Не в одній своїй поезії він нещадно картає гетьмана, та найсильніше за емоційною художньою образ- ністю і справді всебічною глибиною це зроблено в кількох рядках зовсім невеличкого вірша, написаного 1859 р., тобто вже напри- кінці життя автора, під враженням відвідин міста Переяслава, на той час занепалого і в благоустрої, і в економіці, а колись першо- рядного полкового центру автономно-козацької України. Це були останні поетичні Шевченкові рядки, написані в Украї- ні. Остаточною виявилася й висловлена в них загальна оцінка Б. Хмельницького та здійсненого ним 1654 р. у Переяславі полі- тичного акту підпорядкування України Московській державі: Якби то ти, Богдане п’яний, Тепер на Переяслав глянув! Та на замчище подивись! Упився б! Здорово упивсь! І препрославлений козачий Розумний батьку!.. і в смердячій Жидівській хаті б похмеливсь Або в калюжі утопивсь, В багні свинячім. Амінь тобі, великий муже! Великий, славний! та не дуже... Якби ти на світ не родивсь Або в колисці ще втопивсь... То не купав би я в калюжі Тебе, преславного. Амінь. Апофеозом Шевченкових історичних поглядів, поставлених на службу національно-визвольної боротьби, стала поема-міс- терія «Великий льох» (1845). Занепад незалежності України автор пов’язує з трьома найвиразнішими, на його думку, подіями: Переяславською угодою (1654), Полтавською битвою (1709) і зруйнуванням Запорізької Січі (1775). Палко пропагував Шевченко ідеї єднання слов’янських на- родів у їхній визвольній боротьбі проти всякого національного гноблення. Від усього серця він проголошував у передмові до пое- ми «Гайдамаки» (1841): «Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навік од моря і до моря — слов’янська земля». А у поемі «Єретик» (1845) висловлює свою найсокровеннішу мрію: Щоб усі слов’яни стали Добрими братами. У різні історичні періоди творчість і діяльність великого Кобза- ря оцінювалася по-різному, частіше за все відповідно до тих ідео- логем, які сповідували дослідники його спадщини. Для націо- нально свідомих патріотів він завжди був знаменом у боротьбі за незалежність України. За радянської доби дослідники (С. X. Ча- вдаров, М. М. Грищенко, Н. П. Калениченко, О. Р. Мазуркевич) характеризували його як революційного демократа і провісни- ка соціалістичних ідеалів, обходячи стороною націонал-патріо- тичність, ненависть до гнобителів рідного народу, незалежно від їх національної приналежності, і її результат — і антиросійські, і антипольські, і антиєврейські настрої у творах поета. Ці тенден- ції не прийнято було висвітлювати й аналізувати. За сучасних умов незалежного розвитку України як держа- ви варто переосмислити висловлені раніше аналітичні, часто-гу- сто суб’єктивні оцінки спадщини Тараса Григоровича, не лакую- чи особистість генія, не підганяючи його погляди під офіційну чи сповідувану ідеологію. Прикладом такого незаангажованого лі- тературного аналізу творчості Кобзаря може бути праця сучасної письменниці О. Забужко. Слід, безперечно, погодитися з її дум- кою про ідейну багатовимірність творів поета і приховане в них «безугавне напружене мерехтіння смислів», що «робить його унікальним феноменом не лише літературної, а в найширшому значенні духовно-культурної історії». — Учітеся, брати мої, Думайте, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Т. Шевченко В своїй хаті — своя правда, І сила, і воля. Т. Шевченко. РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА 1. Забужко О. Шевченків міф України: Спроби філософсько- го аналізу. — К., 1997. 2. Історія України в особах (ХІХ–ХХ ст.). — К., 1995. 3. Калениченко Н. Співець праці і свободи // Радянська шко- ла. — 1961. — № 3. 4. Неділько Г. Тарас Шевченко. Книга для вчителя. — К., 1988. 5. Хинкулов Л. Тарас Шевченко. — М., 1960. | |
| Переглядів: 1345 | Завантажень: 0 | | |