САЙТ ЗЛАМАНИЙ ЗЛОВМИСНИКАМИ, ЗАХОДЬТЕ, МАТЕРІАЛИ БУДУ ВІДНОВЛЮВАТИ!

Головна » Файли » Реферати із української літератури

Реферат: Тарас Шевченко
05.08.2018, 01:25

Реферат на тему: "Тарас Шевченко"

Життєвий шлях

Дитинство і молодість

Народився Тарас Шевченко 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині село Звенигородського району Черкаської області) в закріпаченій селянській родині Григорія Івановича Шевченка та Катерини Якимівни Бойко козацького походження. Згідно з родинними переказами, його діди і прадіди козакували, служили у Війську Запорозькому, брали участь у визвольних війнах і повстаннях, які відбувалися в Україні XVII–XVIII ст. Ці повстання були жорстоко придушені, й нормальне суспільне життя на Черкащини, Полтавщини, Київщини, Чернігівщини на тривалі роки було порушене. Основна частина місцевого населення була закріпачена й зубожіла. Саме такі нелюдські умови стають середовищем для формування сильних і непересічних особистостей, що присвячують життя боротьбі за кращу долю свого народу. Одним із таких людей для українського народу в той важкий час без сумніву став Тарас Шевченко.

Сім’я Тараса на чолі з батьком Григорієм Івановичем Шевченком повернулася до села Кирилівки, Звенигородського повіту, що на Київщині, звідки був родом Григорій Іванович. Дитячі роки Тараса минають у цьому селі. 12 травня (24 травня за новим стилем) 1816 року народилася Тарасова сестра Ярина, а 26 січня (7 лютого за новим стилем) 1819 року — сестра Марія. 8 березня (20 березня за новим стилем) 1821 року народився Тарасів брат Йосип.

Був такий випадок, коли малий Тарас пішов шукати «залізні стовпи», що «підпирають» небо, і заблукав у полі. Чумаки, зустрівши хлопця, забрали його із собою і ввечері привезли до Кирилівки.

Восени 1822 року Тарас Шевченко починає вчитися грамоти у місцевого дяка Совгиря. Знайомиться з творами Г. Сковороди. У період 1822–1828 років Шевченко намалював картину «Коні. Солдати».

Рано втративши матір (20 серпня (1 вересня) 1823 року), яка померла від тяжкої праці й злиднів, залишивши сиротами шестеро дітей, він із дитинства зазнав багато горя та знущань. 7 жовтня (19 жовтня) 1823 року Тарасів батько одружується вдруге з удовою Оксаною Терещенко, у якої вже було троє дітей.

22 червня (4 липня) 1824 року народилася Тарасова сестра Марія — від другого шлюбу Григорія Івановича. Тарас чумакує з батьком. Буває в Звенигородці, Умані, Єлисаветграді (тепер Кіровоград). 21 березня (2 квітня) 1825 року від тяжкої праці на панщині помер Тарасів батько — Григорій Іванович Шевченко. Залишившись сиротою, Тарас іде наймитувати до дяка П. Богорського, який прибув із Києва. Як «школяр-попихач» носить воду, опалює школу, обслуговує дяка, читає псалтир над померлими, продовжує навчання, під час якого знайомиться з деякими творами української літератури. Не витерпівши знущань дяка Богорського, Тарас тікає від нього і, відчуваючи великий потяг до живопису, шукає в навколишніх селах учителя-маляра. І знаходить; наймитує і «вчиться» малярства в диякона Єфрема (м. Лисянка Звенигородського повіту на Київщині). Також мав учителів-малярів із села Стеблева Канівського повіту на Київщині та із села Тарасівки Звенигородського повіту на Київщині. 1827 року пасе громадську отару овець у с. Кирилівці. Зустрічається з Оксаною Коваленко, подругою дитинства, яку не раз згадує у своїх творах. Саме їй присвячено вступ до поеми «Мар’яна-черниця».

Наймитуючи в кирилівського попа Г. Кошиці, Тарас відвідує м. Богуслав (куди возить поповича до школи і на продаж яблука та сливи). У цей же час їздить на базари до містечок Бурти і Шполи. 1828 року Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору в с. Вільшану (Звенигородського повіту на Київщині), куди він пішов за дозволом, щоб вчитися у хлипнівського маляра. Коли Тарасові минуло 14 років, помер В. Енгельгардт, і село Кирилівка стало власністю його сина, П. Енгельгардта; Шевченка ж зробили дворовим слугою нового поміщика в маєтку Вільшані. 6 грудня (18 грудня) 1829 року поміщик Павло Васильович Енгельгардт застав Шевченка вночі за малюванням козака М. Платова (героя Вітчизняної війни 1812 року), нам’яв вуха кріпаку-слузі та наказав відшмагати його на стайні різками. Наступного дня наказ було виконано: кучер Сидорка відшмагав Шевченка на стайні різками за малювання.

Протягом 1829–1833 років Т. Шевченко малював копії з картин суздальських майстрів.

Упродовж майже 2,5 років — з осені 1828 року до початку 1831-го — Шевченко пробув зі своїм паном у Вільно, проте деталі цієї подорожі мало відомі. Не виключено, що там він міг відвідувати лекції з малювання професора Віленського університету Й. Рустемаса. У тому ж місті Шевченко міг бути очевидцем Польського повстання 1830 року. З цього періоду перебування у Вільно зберігся малюнок Шевченка «Погруддя жінки», якість якого свідчить про майже професійне володіння олівцем.

Переїхавши 1831 року з Вільно до Петербурга, Енгельгардт взяв із собою Шевченка, а щоб мати зиск з невгамовного потягу юнака до малювання, віддав його в науку на 4 роки до живописця Василя Ширяєва, адже у великих панів було модою мати своїх «покоєвих художників». З цього часу й аж до 1838 року Шевченко живе в будинку Крестовського (тепер — Загородний проспект, 8), де наймав квартиру Ширяєв. Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї, тоді ж уперше почав писати вірші.

1833 року намалював портрет поміщика Павла Енгельгардта (акварель) (оригінал, датований автором, зберігається у Державному музеї Т. Г. Шевченка у Києві).

1835 року познайомився з графом Ф. Толстим, який згодом брав участь у звільненні Шевченка з кріпацтва.

У повісті «Художник» Шевченко розповідає, що в доакадемічний період він намалював такі картини: «Аполлон Бельведерський», «Фракліт», «Геракліт», «Архітектурні барельєфи», «Маска Фортунати» (олівець). Шевченко бере участь у розпису Великого театру як підмайстер-рисувальник. Виконав композицію «Александр Македонський виявляє довіру своєму лікареві Філіппу» (акварель, туш, перо). Дата і підпис Шевченка. Малюнок виконано на тему, оголошену ще 1830 року для конкурсу в Академії художеств на одержання золотої медалі.

Намалював Т. Шевченко також «Смерть Олега — князя древлянського» (туш), «Смерть Віргінії» (акварель, туш), на обох дати і підпис митця, «Смерть Богдана Хмельницького» (туш, перо та пензель). До цього часу дослідники відносять також виконання Шевченком малюнків, про які є згадка в його повісті «Художник»: «Геркулес Фарнезький», «Аполліно» — копія, рисунки для розпису Великого театру в Петербурзі «Маска Лаокоона», «Слідок із скульптурного твору Мікеланджело», «Голова Люція Вера», «Голова Генія»; «Анатомічна фігура»; «Германік»; «Фавн, що танцює».

Викуп

Улітку 1836-го Т. Шевченко знайомиться зі своїм земляком — художником І. Сошенком, а через нього — з Євгеном Гребінкою, В. Григоровичем і О. Венеціановим. Сошенко вмовив Ширяєва відпустити Шевченка на місяць із ним, щоб цей час він використав для відвідування зали живопису Товариства заохочення художників.

5 квітня (17 квітня) 1838 року Шевченко разом з А. Мокрицьким відвідують Ермітаж, де оглядають твори видатних художників (Ван-Дейка, Рубенса, Веласкеса, Гвідо Рені та інших), говорять про достоїнства їхніх полотен.

Навесні 1838-го Карл Брюллов та Василь Жуковський викупили молодого поета з кріпацтва. Пан погодився відпустити кріпака за великі гроші — 2500 рублів. Щоб їх здобути, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського — вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, у котрій взяла участь царська родина. Лотерея відбулася 22 квітня (4 травня) 1838 року, а 25 квітня (7 травня) Шевченкові видали відпускну.

Дослідники-мистецтвознавці періодом 1837–1838 років датують також малярські твори, про які є згадка в повісті Шевченка «Художник», а саме:

• «Анатомічна статуя Фішера»;

• «Мідас, повішений Аполлоном»;

• «Едіп, Антігона та Полінік»;

• «Ієзекіїль на полі, всіяному кістками».

Після викупу Т. Шевченко оселився на 4-й лінії Васильєвського острова в будинку № 100.

Незабаром Шевченко став студентом Академії мистецтв, а вже там — улюбленим учнем К. Брюллова.

Будучи вже неабияким портретистом, упродовж навчання він опанував також мистецтво гравюри й виявив нові видатні здібності як графік та ілюстратор.

23 червня (5 травня) 1838 року за рисунок із гіпсових фігур на місячному екзамені в Академії мистецтв Шевченкові виставлено номер тринадцятий (найкраща робота оцінювалась № 1, а далі оцінки йшли по низхідній).

2 листопада (14 листопада) 1838 року Шевченко в Гатчині написав «Думку» («Тяжко, важко в світі жити…»), яку вперше надруковано в харківському альманасі Бецького «Молодик».

24 листопада (4 грудня) 1838 року переїхав на квартиру до Сошенка.

Водночас Шевченко наполегливо працював над своєю освітою, жадібно читав твори класиків світової літератури й захоплювався історією та філософією. Під враженням звістки про смерть автора «Енеїди» Шевченко написав вірш «На вічну пам’ять Котляревському». Разом із чотирма іншими його поезіями, цей вірш побачив світ в альманасі Є. Гребінки «Ластівка» (1841).

Першу збірку своїх поетичних творів Шевченко видав 1840 року під назвою «Кобзар». До неї увійшло 8 поезій: «Думи мої, думи», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч».

Окремими виданнями вийшли поеми «Гайдамаки» (1841) та «Гамалія» (1844).

Вірші Шевченка справили на українське суспільство велике враження, проте російська богема загалом негативно поставилася до молодого поета, звинувативши його головним чином у тому, що він пише «мужицькою мовою».

Улітку 1842-го, використавши сюжет поеми «Катерина», Шевченко намалював олійними фарбами однойменну картину, яка стала одним з найпопулярніших творів українського живопису.

Перша подорож Україною

13 травня (25 травня) 1843 року Шевченко з Петербурга виїхав в Україну. Зупинився поет у Качанівці на Чернігівщині (маєток поміщика Григорія Тарновського). У червні 1843-го побував у Києві, де познайомився з М. Максимовичем та П. Кулішем, і на Полтавщині, де відвідав Є. Гребінку. У липні 1843 року в с. Ковалівці Шевченко відвідує Олексія Капніста (учасник руху декабристів, син автора «Оди на рабство» і комедії «Ябеда»). Обидва поїхали в місто Яготин до Миколи Рєпніна-Волконського оглянути галерею картин і на замовлення Григорія Тарновського зробити копію з портрета Миколи Рєпніна. Тут Т. Шевченко познайомився з донькою Миколи Рєпніна — Варварою Рєпніною. 20 вересня (2 жовтня) 1843 року гостює в рідному селі Кирилівці Звенигородського повіту на Київщині у сестри та братів. Протягом жовтня-грудня 1843 року перебуває в м. Яготин, що на Полтавщині, у Рєпніних, де на замовлення Олексія Капніста виконує дві копії з портрета М. Рєпніна (оригінал намальований швейцарським художником Й. Горнунгом). Портрети зберігаються в Державному музеї Т. Г. Шевченка в Києві й в Ермітажі в Санкт-Петербурзі.

Поет проти імперії

Під впливом баченого й пережитого в Україні Шевченко написав вірш «Розрита могила», у якому висловив гнівний осуд поневолення українського народу царською Росією. У лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву, де пробув один тиждень і зустрівся з Михайлом Щепкіним та Осипом Бодянським. Під час першої подорожі до України Шевченко задумав видати серію малюнків «Живописна Україна». Саме тому Тарас Шевченко в пошуках історичних сюжетів мав намір звернутися до Буткова. Про це поет писав у листі до Осипа Бодянського 29 червня (11 травня) 1844 року. 30 жовтня (11 листопада) 1844 року комітет Товариства заохочення художників ухвалив надати Шевченкові грошову допомогу для видання «Живописной Украины», визначивши для цієї мети 300 крб та зобов’язавши його надіслати для Товариства один примірник першого випуску видання. Перші 6 офортів серії («У Києві», «Видубецький монастир у Києві», «Судня рада», «Старости», «Казка» («Солдат і Смерть»), «Дари в Чигрині 1649 року») вийшли друком у листопаді того ж року під назвою «Чигиринський Кобзар». Того ж року Шевченко написав гострополітичну поему «Сон» («У всякого своя доля»), ставши на шлях безкомпромісної боротьби проти самодержавної системи тодішньої Російської імперії.

22 березня (3 квітня) 1845 року Шевченко подав заяву до ради Академії мистецтв з проханням надати йому звання художника. Рада Академії мистецтв, розглянувши заяву Шевченка, винесла таке рішення: «Ст. 12. По прошению вольноприходящего ученика Академии Тараса Шевченко (по входящей книге № 386). Определено: Поелику Шевченко известен Совету по своим работам и награжден уже за успехи в живописи серебряною медалью 2-го достоинства, то удостоить его звания неклассного художника и представить на утверждение общему собранию Академии». Також подав заяву до правління Академії про видачу йому квитка для проїзду в Україну і вільного проживання там. 25 березня (5 квітня) рада Академії мистецтв видала Шевченкові квиток на право проїзду в Україну. Уже в листопаді 1845 року загальні збори Академії мистецтв у Петербурзі затвердили рішення ради від 22 березня про надання Шевченкові звання некласного художника.

Друга подорож Україною

31 березня (12 квітня) 1845 року Шевченко виїхав із Петербурга через Москву до Києва. У Москві зустрічався з Михайлом Щепкіним, оглядав Кремль. На шляху до Києва Шевченко проїжджав Подольськ, Тулу, Орел, Кроми, Есмань, хутір Віктора Забіли під Борзною (Кукуріковщину).

Протягом весни-осені 1845 року Т. Шевченко перебуває в селі Мар’їнському на Полтавщині (Миргородський повіт). Жив він у поміщика О. Лук’яновича (в окремому від панів приміщенні), малював портрети й краєвиди. Тут поет здружився із селянами, охоче з ними зустрічався й розмовляв.

У вересні гостює у своїх родичів у с. Кирилівці, відвідує сестру Катерину в с. Зелена Діброва, був у с. Княжому.

Ставши співробітником Київської Археографічної Комісії, Шевченко багато подорожував Україною, збирав фольклорні й етнографічні матеріали та змальовував історичні й архітектурні пам’ятки.

Восени та протягом зими 1845 року Шевченко написав такі твори: «Іван Гус» («Єретик»), «Сліпий», «Великий льох», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Холодний Яр», «Давидові псалми»; важко захворівши, наприкінці 1845-го написав вірш «Заповіт», у якому проголосив заклик до революційної боротьби за визволення поневоленого народу.

Через яскраво антирежимний характер нові поетичні твори Шевченка не могли бути надруковані й тому розповсюджувались серед народу в рукописних списках. Сам Шевченко переписав їх для себе в спеціальний зошит-альбом, якому дав назву «Три літа» (1843–1845).

Арешт і заслання

Навесні 1846 року Шевченко прибув до Києва, оселився в будинку (тепер — Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка) у колишньому провулку «Козине болото». У цей час були написані балади «Лілея» та «Русалка». У квітні Тарас пристав до Кирило-Мефодіївського товариства — таємної політичної організації, заснованої з ініціативи Миколи Костомарова. 27 листопада 1846 року Шевченко подає заяву на ім’я попечителя Київського навчального округу про зарахування на посаду вчителя малювання в Київському університеті Святого Володимира, на яку його затвердили 21 лютого 1847-го. У березні 1847 року, після доносу, почалися арешти членів товариства. Шевченка заарештували 5 квітня 1847-го, відправили під конвоєм до Петербурга й ув’язнили в казематі так званого Третього відділу. Під час допитів поет виявив неабияку мужність і незалежність: він не зрікся своїх поглядів і не виказав нікого з членів товариства. Перебуваючи близько двох місяців за ґратами, Шевченко продовжував писати вірші, що їх згодом об’єднав у цикл «В казематі». Серед в’язничних мурів, чекаючи кари, Шевченко зміг написати таку рідкісну перлину лірики, як вірш «Садок вишневий коло хати…». Безмежну любов до України поет висловив у вірші, що починається рядками «Мені однаково, чи буду / Я жить в Україні, чи ні…».

Шевченка, у якого під час обшуку знайшли альбом поезій «Три літа», покарали набагато тяжче, ніж інших притягнених до слідства членів товариства: заслали в солдати до Оренбурга. На вироку Микола І власноруч дописав: «Під найсуворіший нагляд і з забороною писати й малювати». В Орській фортеці всупереч суворій забороні, Шевченко продовжував крадькома малювати й писати вірші, які йому вдалося переховати й зберегти в чотирьох «захалявних книжечках» (1847, 1848, 1849, 1850). За того часу Шевченко написав поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець», «Чернець», «Москалева криниця» та багато поезій. Поет цікавився життям казахів, що кочували в околицях фортеці, вивчав їх пісні й легенди та малював сценки з їхнього побуту.

Деяке полегшення становища Шевченко відчув навесні 1848-го внаслідок включення до складу Аральської експедиції. Перебування на о. Кос-Арал було дуже продуктивним у його творчості. Крім виконання численних малюнків, сепій та акварелей, Шевченко написав поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і понад 70 поезій, у яких відбито важкі переживання, спричинені неволею й самотністю. В Оренбурзі Шевченко зблизився із засланцями-поляками, учасниками повстання 1830–1831 років, і заприятелював із польським істориком Бр. Залеським, з яким пізніше листувався. У квітні 1850-го Шевченка вдруге заарештовано і, після піврічного ув’язнення, запроторено в Новопетровський береговий форт, на півострів Мангишлак.

Семирічне перебування поета в Новопетровській фортеці — це найважчі часи в його житті. Та, незважаючи на суворий нагляд, моральні страждання і фізичне виснаження, Шевченко таємно продовжував малярську й літературну діяльність. Лише під час так званої Каратауської експедиції, улітку 1851-го, він виконав близько 100 малюнків аквареллю й олівцем (зокрема «Вид на гори Актау з долини Агаспеяр», «Гора в долині Агаспеяр», «Гори в долині Агаспеяр», «Кладовище Агаспеяр»). Знайшовши поблизу форту добру глину й алебастр, Шевченко почав вправи в скульптурі. Серед виконаних ним скульптурних творів були й 2 барельєфи на новозавітні теми: «Христос у терновому вінку» і «Йоан Хреститель». Поет тоді почав писати російською мовою повісті української тематики та багатим автобіографічним матеріалом («Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Художник», «Несчастный», «Близнецы» та інші).

Тільки через два роки після смерті Миколи І клопотання друзів увінчалися успіхом, і 1857 року поета звільнили із заслання. Коли стало відомо про майбутнє звільнення Тараса Шевченка від солдатчини, фельдфебель І лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу Мусій Анакієв дав йому змогу вільний від служби час проводити на свій розсуд. Довідавшись про звільнення, Шевченко цілком наново переробив написану ще 1847-го поему «Москалева криниця», а також почав вести російською мовою «Щоденник» («Журнал», з 12 червня 1857 до 13 липня 1858-го) — цінне джерело до біографії Шевченка, яке свідчить про високий рівень культури мислителя. У серпні 1857-го Шевченко залишив Новопетровськ і рибальським човном дістався до Астрахані, а звідти пароплавом прибув до Нижнього Новгорода. Тут поетові довелося затриматися майже на півроку. В’їзд до Москви й Петербурга йому було заборонено. Хоч у Нижньому Новгороді Шевченко жив під пильним наглядом поліції, він не тільки брав участь у культурному житті міста, а й написав поеми «Неофіти», «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава», закінчив повість «Прогулка с удовольствием и не без морали», намалював понад 20 портретів і зробив чимало архітектурних малюнків.

Третя подорож Україною. Тарас Шевченко в останні роки життя

Навесні 1858-го поет прибув до Петербурга, де його тепло зустріли українські друзі та численні прихильники, серед них і родина Федора Толстого. У червні того ж року Шевченко оселився в Академії мистецтв, де жив до самої смерті. Щоб познайомитися з українським поетом, туди приїжджали І. Тургенєв і Марко Вовчок.

Одержавши з чималими труднощами дозвіл, Шевченко влітку 1859 року повернувся в Україну, якої вже 12 років не бачив. Тут відвідав своїх рідних — у Кирилівці та декого з давніх знайомих. У перших числах серпня 1859-го Шевченко приїхав до Києва й оселився на межі Куренівки і Пріорки, по вулиці Вишгородській. Його мрії про одруження та придбання землі над Дніпром не здійснилися: Шевченка втретє заарештували і після кількаразових допитів зобов’язали повернутися до Петербурга.

На світанку 14 серпня 1859-го поет диліжансом через Ланцюговий міст на Дніпрі виїхав до Петербурга.

До останніх днів свого життя поет перебував під таємним поліційним наглядом. Виснажений моральними і фізичними стражданнями десятирічного заслання, Шевченко зберіг давню поетичну силу, яка незабаром виявилася в нових його творах. Уважають, що поема «Марія» становить вершину творчості поета після заслання. Шість раніше написаних і заборонених у Росії поезій Шевченка видано за кордоном у Лейпцігу 1859 року. У друкарні П. Куліша 1860 року побачило світ нове видання «Кобзаря», яке, однак, охоплювало тільки незначну частину поезій Шевченка. Того ж року надруковано й «Кобзар» у перекладі російських поетів, а в січні 1861-го випущено окремою книжкою Шевченків «Буквар», посібник для навчання в недільних школах України, виданий коштом автора та накладом 10 000 примірників.

У Петербурзі Шевченко вирішує зайнятися гравюрою як справді народним видом мистецтва, що може бути тиражованим. У квітні 1859 року Шевченко, подаючи деякі зі своїх гравюр на розгляд ради Імператорської академії мистецтв, просив удостоїти його звання академіка чи задати програму на отримання цього звання. Рада 16 квітня постановила визнати його «назначеним в академіки і задати програму на звання академіка з гравірування на міді». 2 вересня 1860 року, разом з іншими митцями, Тараса Шевченка було визнано академіком гравюри «на повагу майстерності та пізнань у мистецтвах».

Будучи вже хворим, Шевченко взяв участь у підготовці першого номеру журналу «Основа», який вийшов ще за його життя. У передчутті близького кінця, Шевченко записав олівцем на офорті автопортрета 1860 року свій останній вірш «Чи не покинуть нам, небого…». П. Зайцев назвав цей твір незрівнянним поетичним документом боротьби безсмертної душі з тлінним тілом перед обличчям фізичної смерті.

Кохання Тараса Григоровича Шевченка

Першим коханням молодого Шевченка була його ровесниця — дівчина Оксана. Родичі та знайомі закоханих вважали, що молоді одружаться, щойно досягнуть старшого віку. Але надії були марними — Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусив поїхати до Вільна (тепер — Вільнюс). Розлука була несподівана і довга. Усе своє подальше життя Шевченко буде з ніжністю згадувати ту дівчину, яку колись кохав.

Наступною жінкою, яку він покохав, була польська швачка Дзюня Гусіковська.

1843 року Шевченко їде в Україну і там зустрічає Ганну Закревську, якій згодом присвятив вірш «Г. З.».

Наступними жінками, що займали місце в серці Кобзаря, були Варвара Рєпніна, сільська дівчина Глафіра та Агата Рускова, 16-річна актриса Катерина Піунова, яка, напевно, просто не наважилася пов’язати своє життя з модним, але скандально відомим художником, який майже на тридцять років був старшим від неї. Останнім коханням поета була 19-річна дівчина Лукерія Полусмак, яка наймитувала в Петербурзі. Простакувату дівчину Тарас зваблював дорогими подарунками, але вона не захотіла залишати столичного життя й переїжджати в Україну, щоб жити в селі, й покинула поета, вийшла заміж за перукаря Яковлєва. І лише 1904 року, після смерті свого п’яниці-чоловіка, Лукерія Яковлєва-Полусмак, залишивши дітей в Петербурзі, приїхала до Канева і щодня приходила на могилу Шевченка.

Смерть і перепоховання

26 лютого (10 березня) 1861 року Шевченко помер. На кошти друзів 1 березня (13 березня) його поховано спочатку на Смоленському православному кладовищі в Петербурзі.

Після того як п’ятдесят вісім днів прах Т. Г. Шевченка знаходився в Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу у квітні того ж року, перевезено в Україну і перепоховано на Чернечій горі біля Канева.

26 квітня (8 травня) 1861 року домовину було викопано, перенесено через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу й залізницею доставлено до Москви.

Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва. Ланцюговим мостом, випрягши коней із воза, його провезли студенти Університету Святого Володимира і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі.

У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати Т. Шевченка в Києві. Та Честахівський відстоював думку про поховання Кобзаря в Каневі, бо ще за життя він мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева».

8 (20 травня) 1861 року на пароплаві «Кременчук» з Києва прах Шевченка доставили до Канева. Дві доби домовина знаходилась в Успенському соборі, а 10 травня (22 травня) було відправлено в церкві панахиду, і прах віднесли на Чернечу гору. Туди ж перенесли дерев’яний хрест, що був установлений на могилі.

Літературна творчість

Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки й настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить той факт, що в другій половині XIX і на початку XX ст. чи не єдиною книжкою в більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам’ять, за ним училися читати. На той час твори Шевченка об’єднали український народ.

В історичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне як своєю обдарованістю, так і місцем у літературі, мистецтві, культурі. За походженням, становищем і популярністю Шевченко — виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки в кріпацтві, 10 на засланні, а решту — під наглядом жандармів. Трагічно важкий шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І. Франко: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим». Революційна творчість Шевченка була одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості народних мас України. Впливи Шевченка на різні сторони духовно-національного життя українства відчуваються до сьогодні.

Творчість Шевченка — багатогранна, як і його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом — різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля», інші п’єси; 9 повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 утрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Натомість йому безпідставно приписувано чимало творів живопису і графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори).

Рання творчість

Уже за першого періоду літературної діяльності (1837–1843) Шевченко написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких було чимало нових, оригінальних рис, що ними поет значно розширив і збагатив виражальні можливості українського вірша. Новаторство прикметне й для Шевченкових епітетів, порівнянь, метафор, символів та уособлень. Керуючись власним художнім чуттям і не оглядаючись на панівні тоді літературні канони, Шевченко знаходив відповідну поетичну форму для втілення нових тем та ідей, які підказувала йому тогочасна дійсність. Отже, поет спочатку наслідував найкращі зразки народно-поетичної творчості. Скажімо, перші його твори написані коломийковим віршем, що чітко вказує на зв’язок з українською народнопісенною творчістю, насамперед із піснями, які виконувалися в жанрі коломийки.

До ранньої творчості Шевченка належать балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою й основними мотивами вони близькі до народної поезії. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої…», у якому, висловлюючи свої погляди на відношення поезії до дійсності, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом. Із цим віршем тематично споріднена поезія «Перебендя», у якій відобразилися думки молодого Шевченка про місце поета в суспільстві.

Особливо вирізняється серед ранніх творів Шевченка соціально-побутова поема «Катерина» — хвилююча розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив московський офіцер. У розвитку подій цей ліро-епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю.

Визвольна боротьба українського народу проти загарбників і поневолювачів є основним мотивом у таких ранніх творах Шевченка, як «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842). У поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» Шевченко оспівав героїчні походи українського козацтва проти турків. Поеми «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» змальовують різні моменти боротьби українського народу проти польського панування. Історично-героїчна поема «Гайдамаки» є вершиною революційного романтизму Шевченка.

Драма «Назар Стодоля» (1843), створена на межі першого і другого періодів творчості Шевченка, є новим явищем в українській драматургії. Зображені в ній події відбуваються у XVII столітті біля Чигирина. Розвиток дії подано в романтичному дусі, проте в п’єсі переважають риси реалістичного відтворення дійсності. Етнографічно-побутові картини увиразнюють історичний колорит. Сценічні якості драми забезпечили їй великий успіх, і вона досі входить до репертуару українських труп. На тему Шевченкової п’єси Костянтин Данькевич написав однойменну оперу (1960).

Період «Трьох літ»

По-новому звучать мотиви революційної боротьби у творах Шевченка періоду «Трьох літ» (1843–1845). Провівши 8 місяців в Україні, Шевченко зрозумів своє історичне завдання і свій обов’язок перед батьківщиною як прямий шлях безкомпромісної революційної боротьби. Перехід Шевченка до нового періоду літературної діяльності позначився в поемах «Розрита могила» (1843), «Чигрине, Чигрине…» (1844) і «Сон» (1844). Поет написав ці твори під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності в Україні. У сатиричному творі «Сон» («У всякого своя доля…») автор з їдким сарказмом змалював свавілля та жорстокість російського царату і закликав до знищення цієї деспотичної системи. Поема «Сон» уважається одним із найвизначніших взірців світової сатири. Вона має чимало спільних типологічних рис з поемами «Дзяди» А. Міцкевича, «Німеччина. Зимова казка» Г. Гейне та частиною «Божественної комедії» Данте «Пекло». Сатиричні ознаки також помітні в політичних поемах Шевченка «Великий льох», «Кавказ» та віршах «І мертвим, і живим…», «Холодний Яр» (усі 1845).

У поемі-містерії «Великий льох», що складається з трьох частин («Три душі», «Три ворони», «Три лірники») й епілогу («Стоїть в селі Суботові…»), Шевченко втілив свої роздуми про історичну долю України в алегоричних образах, що зазнали в літературознавстві особливо тенденційної інтерпретації (Шевченкова наскрізь негативна оцінка Переяславської угоди різко суперечить так званим «Тезам про 300-річчя возз’єднання України з Росією»). У творі «Кавказ», що поєднує жанрові ознаки лірично-сатиричної поеми, політичної медитації та героїчної оди, Шевченко із сарказмом виступив проти гнобительської політики царської Росії й закликав пригноблені народи до революційної боротьби. Ця поема Шевченка мала значний вплив на розвиток самосвідомості не тільки в Україні. Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…» — вдумливий поетичний аналіз тогочасного суспільно-політичного й національно-культурного життя в Україні, що мав служити дороговказом на шляху національного, соціального та культурного відродження українського народу. У поезії «Холодний Яр» Шевченко відкинув негативний погляд історика А. Скальковського на гайдамацький рух і, назвавши Миколу І «лютим Нероном», гостро картав ту частину українського панства, що покірно плазувала перед російським царатом.

У грудні 1845 року Шевченко написав цикл віршів під назвою «Давидові псалми» — перша його спроба переспіву й осучаснення біблійних текстів. Уміло зашифрованою формою псалмів поет засуджував тогочасний лад, надаючи старозавітним текстам зрозумілу для читача політичну спрямованість. У вірші «Три літа», що дав назву альбомній збірці автографів поета, Шевченко змальовує процес свого «прозрівання» і говорить про зміни, які сталися за цей час у його світогляді й творчості. Характерним для нового періоду творчості Шевченка є також вірш «Минають дні, минають ночі…». У ньому поет пристрасно засуджує суспільну бездіяльність і пасивність і закликає до дії й боротьби. Цикл «Три літа» завершується «Заповітом» — одним із найдосконаліших зразків світової політичної лірики.

Серед творів періоду «Трьох літ» на історичні теми особливе місце посідає поема «Іван Гус» («Єретик»), написана восени 1845-го з поетичною присвятою П. Шафарикові. Поєднуючи історичний сюжет (засудження і спалення чеського реформатора Гуса в Констанці 1415 року) з дійсністю свого часу, Шевченко створив поему, яка була сприйнята читачами як алюзія на адресу російського царату. В історично-побутовій поемі «Сліпий» («Невольник») Шевченко гнівно засудив Катерину ІІ за зруйнування Запорозької Січі та закріпачення українського селянства. До збірки «Три літа» включено також соціально-побутові поеми «Сова» (1844) і «Наймичка» (1845). У поемі «Сова» змальовано трагічну долю матері-вдови, у якої забрали в солдати єдиного сина. До зображення нового аспекту морально-психологічної драми матері-покритки звернувся Шевченко в поемі «Наймичка». Ця тема хвилювала поета протягом усієї творчої діяльності. До неї він звертався в ранній поемі «Катерина», а згодом — у поемах «Відьма» (1847), «Марина» (1848) та інших. Тему трагічної долі покритки Шевченко розробляв також у відмінних одна від одної баладах «Лілея» та «Русалка» (обидві 1846).

Період заслання

Цикл «В казематі», написаний навесні 1847 року за умов ув’язнення й допитів у Петербурзі, відзначається глибоким ідейним змістом і високою художньою майстерністю. Він відкриває один з найтяжчих періодів у житті й творчості Шевченка, період арешту й заслання (1847–1857). Чекаючи в тюрмі на вирок, поет боліє не за себе, за свою долю, його хвилює доля «окраденої» й замученої московським пануванням України. Із вражаючою силою виявлена любов до України зокрема в поезіях «Мені однаково…», «В неволі тяжко…» та «Чи ми ще зійдемося знову…», що завершується словами:

Свою Україну любіть.
Любіть її… во врем’я люте,
В остатню, тяжкую мінуту
За неї Господа моліть!

Поет почав свою творчість на засланні поезією «Думи мої, думи мої…» (1847), яка починається тими самими словами, що й заспів до «Кобзаря» (1840). Цим Шевченко підкреслив незмінність своєї ідейно-поетичної програми та нерозривність зв’язку з рідним краєм і народом. Шевченкова лірика часів заслання має широкий тематично-жанровий діапазон. У ній дедалі збільшується і багатство фоніки, і кількість оригінальних тропів, й емоційна багатогранність ліричних реакцій поета. Тематично можна виділити такі групи віршів цього періоду: автобіографічна, пейзажна, побутова, політична, філософська лірика.

До ліричних творів автобіографічного характеру, у яких Шевченко змалював власні почуття, настрої й переживання, належать вірші «Мені тринадцятий минало…», «А. О. Козачковському», «І виріс я на чужині…», «Хіба самому написать…», «І золотої й дорогої», «Лічу в неволі дні і ночі…» та інші. Але й у пейзажній ліриці поет, описуючи краєвиди місцевостей, де відбував заслання, часто висловлює особисті настрої, думки і спогади («Сонце заходить, гори чорніють…», «І небо невмите, і заспані хвилі…» та інші). Автобіографічні мотиви трапляються і в таких поезіях громадсько-політичного звучання, як «Сон» («Гори мої високії…») та «Якби ви знали, паничі…». Багатством мотивів відзначається побутова лірика часів заслання. Тут звучать мотиви дівочих пісень і бадьорих юнацьких жартів, материнства і жіночого безталання (так званої «жіночої» лірики Шевченка), шукання долі й нарікання на неї, смутку, розлуки й самотності. Поет часто вдається до жанру народної пісні й пісенної образності, але побутово-соціальний аспект зображення в багатьох випадках переростає в політичні узагальнення. Поетичний стиль цих творів відзначається простотою вислову, конкретною образністю й метафоричністю. Зображуваний у них світ персоніфікований (вітер шепоче, доля блукає, думи сплять, лихо сміється). Процес опрацювання фольклорного матеріалу вдосконалюється, збагачується новими формами й методами. Фольклорні мотиви й образи набирають у Шевченка ознак нової мистецької якості. Деякі вірші Шевченка ще за його життя перейшли в народно-пісенний репертуар.

Поет і на засланні продовжував таврувати у своїх творах самодержавно-кріпосницький лад та поневолення уярмлених Москвою народів. Свою політичну актуальність донині зберіг заклик Шевченка у вірші «Полякам» («Ще як були ми козаками…», 1847) до згоди й братерства українського і польського народів як рівний з рівним. У невеликій поемі «У Бога за дверима лежала сокира» (1848) Шевченко використав казахську легенду про святе дерево, щоб відтворити в алегоричних образах тяжку долю поневоленого казахського народу. Відгуком поета на революційні події в Західній Європі була сатира «Царі», одна з найзначніших політичних поезій Шевченка часів заслання (є дві редакції твору: 1848 і 1858 року). Вдало поєднуючи елементи зниженого бурлескного стилю з пародійним використанням урочисто-патетичної лексики, автор створив поему, яка містила в собі заклик до революційного повалення царату:

Бодай кати їх постинали,
Отих царів, катів людських!

Своєрідне продовження мотивів поеми «Царі» бачимо у вірші «Саул» (1860).

На засланні Шевченко написав і декілька ліро-епічних поем, що відзначаються новими формами зображення подій і свідчать про творчий розвиток поета. Героїня поеми «Княжна» — це українська Беатріче Ченчі, трагічна жертва кровозмішного злочину батька. Образ дочки, збезчещеної рідним батьком, траплявся вже у творах Шеллі, Стендаля, Дюма-батька і Словацького, але й у Шевченковій поемі «Відьма», першу редакцію якої поет написав ще перед арештом під назвою «Осика». Новий образ кріпачки-месниці Шевченко дав у поемі «Марина» (1848). Героїня поеми, ставши жертвою панської сваволі, помстилася за зневагу. У невеликій поемі «Якби тобі довелося…» (1849) поет звеличує мужність хлопця-кріпака, який вступився за честь дівчини і вбив пана-ґвалтівника. Образ скривдженого кріпака, який стає народним месником, Шевченко вивів у поемі «Варнак» (1848). Деякі дослідники пов’язують цей образ з особою Устима Кармалюка. Поема написана у своєрідній формі сповіді героя, у ній відчувається деякий вплив байронізму. Морально-етичні проблеми Шевченко порушив також у поемах «Іржавець» (1847), «Чернець» (1847), «Москалева криниця» (1847 і 1857), «Титарівна» (1848), «Сотник» (1849) і «Петрусь» (1850). У цих творах історичні рефлексії поета перегукуються з його суб’єктивними настроями політичного засланця. Та найбільше турбувало й мучило Шевченка страждання рідного уярмленого народу.

Повісті, які митець написав на засланні російською мовою (до нас дійшло 9), не дорівнюють своєю мистецькою якістю його поетичним творам і за життя поета не друкувалися. Вони пов’язані з традиціями сатирично-викривальної прози М. Гоголя, але в них значне місце посідають позасюжетні елементи (екскурси в минуле, вставні епізоди, авторські рефлексії, спогади, коментарі). Щедре використання в мові українізмів надає цим творам українського національного колориту. Мемуарно-публіцистичний характер має і щоденник («Журнал») Шевченка, у якому день за днем майже протягом року зафіксовані основні події в житті поета, його враження, спостереження, роздуми, наміри й спогади. Щоденник Шевченка має велике значення для вивчення біографії та творчості поета. Він також дуже цінний для характеристики революційних, суспільно-політичних, філософських та естетичних поглядів поета-мислителя і свідчить про його широку ерудицію.

Творчість останніх років життя

Десятирічне заслання вимучило Шевченка фізично, але не зломило його морально. Після повернення поета на волю починається останній етап його творчості (1857–1861). Розпочинає його поема «Неофіти», написана в грудні 1857-го в Нижньому Новгороді. За історичним сюжетом поеми (переслідування християн римським імператором Нероном) заховано актуальний сюжет жорстокої розправи російських царів із борцями за національне та соціальне визволення (аналогію Миколи І — Нерона Шевченко використав ще до заслання у вірші «Холодний Яр»). Незакінчена поема «Юродивий» (1857) — гостра політична сатира, спрямована проти російського самодержавства в особі Миколи І та його сатрапів в Україні. Оглянувши пройдений доти життєвий шлях, Шевченко написав ліричний триптих «Доля», «Муза», «Слава» (1858). Тема циклу — самоусвідомлення поетом своєї творчості.

Повернувшись до Петербурга, змужнілий і загартований поет у вірші «Подражаніє 11 псалму» афористично проголошує гасло всієї своєї творчості:

…Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.

Шевченко й далі підпорядковував ідейне спрямування своєї політичної й особистої лірики меті пробудження національної та соціальної свідомості народних мас України. Використовуючи характеристичну для його творчості мистецьку форму «подражанія», поет прорікає у вірші «Осія. Глава XIV» (1859) неминучість майбутньої революційної розправи над гнобителями України — російськими царями. Поема «Марія» (1859) присвячена одній з основних тем Шевченкової творчості — темі страдницького життя жінки-матері. Образ Марії в поемі Шевченка не має багато спільного з богословським образом Богородиці. Біблійний сюжет служить лише зовнішнім приводом для цілком самостійних висловлювань поета. У поемі Шевченка мати виховала свого сина борцем за правду, віддала його людям для їх визволення, а сама «під тином», «у бур’яні умерла з голоду». І. Франко вважав цю поему «вершиною у створенні Шевченком ідеалу жінки-матері». Наприкінці життя Шевченко почав перекладати «Слово про похід Ігорів» (1860), та встиг перекласти лише два уривки — «Плач Ярославни» (2 редакції) і «З передсвіта до вечора». Свій останній поетичний твір, вірш «Чи не покинуть нам, небого…», Шевченко закінчив за 10 днів до смерті. Написаний з мужньою самоіронією у формі звернення до музи, цей вірш звучить як поетичний епілог Шевченкової творчості і відзначається неповторною ліричною своєрідністю.

Художня творчість

Збереглося 835 творів, що дійшли до нашого часу в оригіналах і частково в гравюрах на металі й дереві російських граверів та майстрів з інших країн, а також у копіях, що їх виконали художники ще за життя Шевченка. Уявлення щодо мистецької спадщини Шевченка доповнюють відомості про понад 270 втрачених і досі не знайдених робіт. Живописні й графічні твори за часом виконання датуються 1830–1861 роками й територіально пов’язані з Росією, Україною і Казахстаном. За жанрами — це портрети, композиції на міфологічні, історичні та побутові теми, архітектурні пейзажі й краєвиди. Виконано їх у техніці олійного письма на полотні, а також аквареллю, сепією, тушшю, свинцевим олівцем та в техніці офорта на окремих аркушах білого, кольорового й тонованого паперу різних розмірів, а також у п’ятьох альбомах. Значну частину мистецької спадщини Шевченка становлять завершені роботи, але не менш цінними для розуміння творчого шляху й розкриття творчого методу художника є його численні ескізи, етюди, начерки та навчальні студії. З усіх творів лише незначна частина має авторські підписи, написи і ще менша — авторські дати.

Дуже різним політичним силам вдається знаходити серед висловів Шевченка такі, що свідчать про нібито близькість переконань Шевченка до ідеології саме цих сил. Зокрема, образ Шевченка брався на озброєння як офіційною радянською пропагандою, так і націоналістичними колами. Натомість існує думка, що насправді політичні переконання Шевченка були нечіткими, оскільки він був насамперед поетом, а не політиком.

Дослідження життя і творчості Шевченка

Наукове вивчення життя, творчості та багатогранної діяльності Тараса Шевченка, а також його місця в історії Східної Європи та у світовому літературному процесі — предмет окремої науки — шевченкознавства. Вивчення спадщини Шевченка — проблема невичерпна та багатобічна, і тому шевченкознавство, як міждисциплінарна галузь наукового знання, відзначається різними напрямами досліджень (біографічний, бібліографічний, літературознавчий, текстологічний, мовознавчий, лексикографічний, мистецтвознавчий, естетичний, психологічний, педагогічний, релігійно-етичний, філософський, суспільно-політичний тощо).

Ушанування пам’яті

Ім’ям Тараса Шевченка названо низку географічних об’єктів (населених пунктів, вулиць), навчальних закладів та інших організацій України. Зокрема, у Києві чотири вулиці Шевченка (для точної ідентифікації доводиться вказувати район або індекс) та бульвар Тараса Шевченка, який разом із проспектом Перемоги становить одну з найголовніших артерій міста. З 1964 по 1991 місто Актау мало назву Шевченко.

Ім’я Тараса Шевченка також носять вищі навчальні заклади — Київський та Луганський національні університети, Чернігівський педагогічний університет, Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут та головний університет Наддністрянської Республіки; театри — Національна опера, Харківський, Тернопільський та Волинський драматичні театри, Дніпропетровський український музичний драматичний театр, Театр драми й музичної комедії в Кривому Розі, Черкаський та Чернігівський музично-драматичні театри, а також численні кінотеатри. В Україні та за її межами існує багато пам’ятників Шевченку. Одним з найкращих уважається пам’ятник у Харкові, великі пам’ятники Кобзареві встановлено також у Києві, Дніпропетровську, Донецьку, Львові та інших містах. За кордоном пам’ятники Шевченку встановлено в Росії (Москва, Санкт-Петербург), Білорусі (Могильов), Грузії (Тбілісі), Узбекистані, США (Вашингтон), Канаді (Вінніпег, Торонто), Польщі (Білий Бір, Варшава), Чехії (Прага), Угорщині, Парагваї, Франції (Париж, Монтаржі), Австралії (Канбера).

Найбільшим меморіальним комплексом, присвяченим Кобзареві, є Шевченківський націо­нальний заповідник на місці поховання поета на Тарасовій горі у Каневі. Національний музей Тараса Шевченка розташований у Києві, його філіалом є Літературно-меморіальний будинок-музей. У Торонто (Канада) існує музей, присвячений виключно Шевченківській тематиці. У галузі літератури щорічно присвоюється Шевченківська премія — одна з найпрестижніших відзнак України. Портрет Тараса Шевченка зображено на банкноті номіналом 100 гривень та на золотій пам’ятній монеті номіналом 200 гривень.

Категорія: Реферати із української літератури | Додав: uthitel
Переглядів: 11 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]