Головна » Файли » Реферати із світової літератури

Реферат на тему: Життєвий та творчий шлях Вольтера
02.02.2014, 19:37

ВОЛЬТЕР

(1694–1778)

Марі Франсуа Аруе народився 21 листопада 1694 р. у Пари-жі. Мати Вольтера, Марі Маргарит Домар, була дочкою секре-таря кримінального суду, а батько, Франсуа Аруе, — нотаріу-сом і збирачем податків. Сам Вольтер не любив батька і його

ремесло, а пізніше (1744) волів оголосити себе позашлюбним

сином якогось шевальє де Рошбрюна, злиденного мушке-тера і поета, ніж залишатися сином процвітаючого буржуа.

У 7 років він втратив матір.

Протягом 1704–1711 рр. навчався у паризькому єзуїтсько-му коледжі Людовика Великого. Аруе на вимогу батька зай-нявся вивченням права. Незабаром він проміняв юриспруден-цію на творчість.

У травні 1717 р. за складання сатири на регента Франції

герцога Орлеанського автор-початківець потрапив у Бастилію,

де відбув рік ув’язнення.

У 1718 р. була поставлена його перша значна п’єса «Едіп»,

прихильно сприйнята публікою. Цього ж року Вольтер взяв

свій псевдонім.

З метою антицерковної пропаганди Вольтер видав «Заповіт

Жана Мелье», священика-соціаліста XVII ст., що розвінчувало

клерикалізм.

У 1722 р. Вольтер пише антиклерикальну поему «За і про-ти». В цій поемі він доводить, що християнська релігія, що

приписує любити милосердного Бога, насправді малює Його

жорстоким тираном. Тим самим Вольтер проголошує рішучий

розрив із християнськими віруваннями.

На початку 1726 р. відбулася сутичка Вольтера із шевальє

де Роґаном, що дозволив собі привселюдно насміхатися з його

спроби сховати під псевдонімом своє недворянське походжен-ня. Озброївшись пістолетами, він намагався помститися крив-днику, але був заарештований, кинутий у Бастилію, а напри-кінці 1726 р. змушений залишити Париж.

Понад дворічне перебування в Англії зміцнило його при-хильність до віротерпимості та лібералізму. Свої ліберальні

погляди Вольтер виклав у знаменитих «Філософських листах» (1733).

Незабаром написав «Тлумачення Ньютонівської філосо-фії». Цю роботу стали вважати початком французької «Енцик-лопедії», яку в 1751 р. заснував Д. Дідро.

У 1734 р., уже після повернення Вольтера на Батьківщину,

книга була спалена за вироком Паризького парламенту, а автор

опинився під загрозою нового арешту. Не бажаючи спокушати

долю, Вольтер того ж року виїхав до Шампані, де усамітнився

в маєтку своєї коханки, маркізи дю Шатле. Одна з найосвічені-ших жінок того часу, вона розділяла захоплення Вольтера ме-тафізикою, природничими науками, біблеїстикою.

1744 р. почалася коротка і невдала кар’єра Вольтера як

придворного історика. У 1746 р. його обрали до Французької

академії, але йому так і не вдалося (попри всі намагання) здо-бути прихильність короля.

Холодність Людовика XV, розчарування у Версальському

дворі, смерть маркізи Дю Шатле (1749) схилили Вольтера при-йняти запрошення прусського короля Фрідріха II, при дворі

якого він з’явився 1750 р.

У 1753 р. створив «Мемуари», «Трактат про віротерпи-мість», потім «Досвід про вдачі і дух народів» і «Філософський

словник». Вольтер вів листування з багатьма людьми свого

часу, у тому числі з імператрицею Катериною ІІ.

У грудні 1754 р. Вольтер переїхав до Швейцарії, де йому

судилося провести решту життя. В околицях Женеви він при-дбав невеликий маєток, який назвав «Деліс» («Відрада»).

У цей час Вольтер почав співпрацювати в «Енциклопедії» Дід-ро і Д’Аламбера.

Намагаючись убезпечити себе від неласки з боку духівниц-тва Женеви, Вольтер наприкінці 1758 р. орендував маєток Тур-не (а на початку 1759 р. придбав ще й маєток Ферне), розташо-вані по обох боках кордону Женевського кантону з Францією.

Ферне став місцем розгортання його 20-річної просвітницької

діяльності.

Коли Вольтерові виповнилося 83 роки, він вирішив ще раз

побачити Париж. 10 лютого 1778 р. прибув до столиці Франції,

чотири рази побував на засіданнях Французької Академії, по-дивився виставу своєї п’єси «Ірена» (1776) у «Комеді Франсез»

і навіть вступив до масонської ложі «Дев’яти Сестер» (7 квіт-ня 1778 р.), при цьому в ложу його супроводжував Бенджамин

Франклін, у той час американський посол у Франції. Через три

місяці, 30 травня 1778 р., він помер.

У 1791 р. Конвент ухвалив перенести останки Вольтера

в Пантеон і перейменувати «Набережну Театінців» на «Набе-режну імені Вольтера».

Лірика молодого Вольтера перейнята епікурейськими мо-тивами, містить випади проти абсолютизму. Його зріла про-за різноманітна за темами та жанрами: філософські повісті

«Макромегас» (1752), «Кандид, або Оптимізм» (1759), «Про-стодушний» (1767); трагедії в стилі класицизму «Брут» (1731),

«Танкред» (видана в 1761); сатиричні поеми «Орлеанська не-займана», (1735, видана в 1755); п’єси «Едіп» (1718), «Ірена»

(1776); публіцистика. Історична творчість Вольтера пов’язана

з боротьбою проти релігійної нетерпимості, критикою фео-дально-абсолютистської системи: «Філософські листи» (1733),

«Філософський словник» (1764–1769). Він зіграв значну роль

у розвитку світової філософської думки, ідейній підготовці Ве-ликої французької революції кінця XVIII ст.

У своїй сатиричній поемі «Орлеанська діва» він висміює

лицарів і придворних, але в поемі «Битва при Фонтенуа»

(1745) Вольтер славить старе французьке дворянство, в таких

п’єсах, як «Право сеньйора» й особливо «Наніна», — малює

із захопленням поміщиків ліберального ухилу, навіть готових

одружуватися на селянці. Вольтер довго не міг примиритися

з вторгненням на сцену осіб недворянського стану, «звичайних

людей», бо це означало «знецінити трагедію».

Продовжуючи культивувати аристократичні жанри пое-зії — послання, галантну лірику, оду і т. д., Вольтер у сфері

драматичної поезії був останнім значним представником кла-сичної трагедії (28 п’єс), серед них найголовніші — «Едіп»

(1718), «Брут» (1730), «Заїру» (1732), «Цезар» (1735), «Альзі-ра» (1736), «Магомет» (1741), «Меропа» (1743), «Семіраміда»

(1748), «Врятований Рим» (1752), «Китайська сирота» (1755),

«Танкред» (1760).

У XVIII ст. в російському перекладі та в оригіналі були пос-тавлені п’єси Вольтера: «Альзіра (1790, 1795, 1797), «Китайський сирота» (1795), «Меропа» (1790), «Наніна» (ставилася

6 разів у 1795–1799), «Олімпія» (1785), «Магомет» (в Петер-бурзі та Гатчині в 1785 і 1786 рр. французькою трупою) та ін.

Зі всього написаного Вольтером найвідомішою є філософ-ська повість «Кандид, або Оптимізм» (1759). В ній описані мін-ливості долі наївної та простодушної молодої людини на ім’я

Кандид. Кандид навчався у філософа Панглоса (букв. «одні

слова», «пустомеля»), що вселяв йому, вслід за Лейбніцем, що

«все на краще в цьому кращому з можливих світів». Потроху

після ударів долі, що повторюються, Кандид проникається сум-нівом щодо вірності цієї доктрини. Він возз’єднувався з своєю

коханою Кунігундою, яка через перенесені знегоди стала по-творною і сварливою; він знов поряд із філософом Панглосом,

який, хоча й не так упевнено, сповідує той самий погляд на світ;

його невелике суспільство складають ще декілька персонажів.

Усі разом вони організовують недалеко від Константинополя

маленьку комуну, в якій торжествує практична філософія, що

зобов’язала кожного «обробляти свій сад», виконуючи необхід-ну роботу без надмірно старанного з’ясування питань «чому»

і «з якою метою», без спроб розгадати нерозв’язні умоглядні

таємниці метафізичного толку. Вся розповідь здається безтур-ботним жартом, а його іронія приховує убивче спростування фаталізму.

Звертаючись до подій XVII–XVIII ст., слід пригадати, що

знаменитий астроном Кеплер 1619 р. у творі «Гармонія світів»

встановив закони руху планет — все у світі з’явилося впоряд-кованим і доцільним. Пізніше Лейбніц розвинув вчення про

світову гармонію. Добро і зло опинилися в його розумінні рівно

необхідними й ніби врівноважували одне одного. З цим пого-дився і Вольтер.

Але в 1755 р. землетрус зруйнував місто Лісабон. Загинуло

декілька десятків тисяч людей. Питання про світове зло зно-ву стало предметом філософських роздумів. Від стихійних лих у природі думка переходила до лих соціальних.

Простодушний і наївний Кандид не наважується поставити

під сумнів проповідь свого вчителя. Він готовий вірити Пангло-су, але… Світ фактів скинув вщент теорію Панглоса, причому

більше за всіх постраждав він сам. Постає питання, що робити.

Впасти у відчай? Проклясти всесвіт і наповнити світ скаргами

та стогонами?

Похмурий іпохондрик Мартен, що проповідує в повісті

песимізм, не до душі ні Кандиду, ні автору. Вольтер не дає конкретних рекомендацій, він лише заражає читача ідеєю не-досконалості світу. Що ж до подальших перспектив, то «люди-на народилася не для спокою», «робота відгонить від нас три

великі зла: нудьгу, порок і нужду».

Заперечуючи філософію Лейбніца й англійських філософів

XVIII ст. (наприклад, Шефтсбері), оптимізм яких вів до при-мирення зі злом, Вольтер був оптимістом в іншому значенні:

вірив у вдосконалення людства і всіх його соціальних інсти-тутів. Важливе місце в його повісті займає опис ідеальної де-ржави Ельдорадо (від іспанського — el dorado — «золотий»,

«щасливий»). В Ельдорадо немає ченців, там немає в’язниць,

там нікого не судять, там немає тиранії і «всі вільні». Там

є прекрасний палац наук, «наповнений математичними і фі-зичними інструментами».

Цікавою є історія публікації «Кандид, або Оптимізм».

Повість створювалася таємно в 1758 р. У січні наступного року

женевські видавці Крамери надрукували її тиражем у 6 тисяч

екземплярів (на той час це дуже багато). 29 лютого 1759 р.

книга з’явилася в Парижі. Паризький парламент (суд) одразу

ж видав розпорядження про заборону книги. Заборонили кни-гу і женевські пастирі, як «богопротивну й аморальну». Але

вже в березні, за один тільки місяць, у Парижі було здійсне-но 5 нових видань книги. Попит на книгу збільшувався з дня

на день, і до кінця року було вже 20 видань повісті, незважа-ючи на заборони та репресії поліції (до кінця життя Вольтера

видань усього було 50). Того ж року повість була перекладена

англійською та італійською мовами. Вольтер заперечував своє

авторство щодо цього твору.

Філософська повість — це жанр, у якому змальовувана

картина життя служить для доведення чи спростування істин-ності певної філософської концепції або громадсько-політич-ного гасла. Відповідно філософська повість поєднує, з одного

боку, ознаки художнього твору, а з іншого — елементи філо-софської чи публіцистичної праці, реалізуючи один із ключо-вих принципів просвітників: «повчати, розважаючи».

Філософські повісті Вольтера побудовані у формі розва-жальних пригодницьких історій, як правило, з великою кіль-кістю дійових осіб і гострими конфліктами, що визначають

їхні стосунки.

Філософський елемент повістей Вольтера виявляє себе

передусім у їх ідейній упередженості, яка перетворює сюже-ти вольтерівських творів на образну ілюстрацію вже готової і наперед визначеної думки, філософської тези. В окремих

вольтерів ських повістях ця теза задана вже в самій назві тво-ру: «Мемнон, або Людська розсудливість» (1747), «Задіг, або

Доля» (1747), «Кандид, або Оптимізм» (1759).

Проблематика філософських повістей Вольтера пронизана

гострокритичним і сатиричним пафосом, спрямованим проти

моральних, соціальних, політичних викривлень у житті фран-цузького суспільства. До найвідоміших філософських повіс-тей Вольтера, крім названих, належать також «Мікромегас»

(1752), «Простак» (1767), «Вавилонська царівна» (1768).

Філософська повість «Простак» написана в 1761 р. Саме

в цій повісті критика соціальних і моральних вад французько-го суспільства набрала найбільшої сили, гостроти та безкомп-ромісності.

У своїй тематичній основі повість «Простак» полеміч-но спрямована проти концепції т. зв. «природної людини»

Ж.-Ж. Руссо.

Вольтер і Руссо належали до когорти ідейних лідерів епо-хи Просвітництва, але при цьому одне з центральних питань

просвітницької ідеології, а саме питання про характер впливу

цивілізації на мораль людини, вони вирішували по-різному.

Руссо різко виступав проти цивілізації, вважаючи, що

встановлені нею закони та норми суспільної поведінки є не-природними й аморальними за своєю суттю, пристосованими

винятково для потреб правлячої верхівки суспільства. Скутій

приписами норм та умовностей суспільної поведінки «людині

цивілізованій» Руссо протиставив концепцію «природної лю-дини». Це мала бути особистість, вихована за законами при-роди, не зіпсована цивілізацією, звільнена від впливу церк-ви та держави, морально чиста й незалежна у своїх поглядах

і прагненнях. Навпаки, для Вольтера цивілізація асоціюється

з наукою та освіченістю, з торжеством інтелекту над тварин-ними інстинктами людини. Не відкидаючи чинників негатив-ного впливу суспільства на мораль людини, Вольтер вважав,

що саме цивілізація, зрештою, підняла людину з тваринного, тобто природного, стану до рівня інтелектуально і морально розвиненої особистості.

Подієву основу повісті становить розповідь про пригоди «природної» людини — Гурона, або Простака, який мимоволі

вступає у конфлікт з «цивілізованим» суспільством абсолю-тистської Франції кінця XVII ст. У сюжеті повісті поєднуються

дві подієві лінії: про прибуття Гурона до Франції, його кохання

та його подорож до Парижу і про трагічну долю Сент-Ів.

Композиційно повість ділиться на п’ять частин, кожна

з яких розповідає про черговий етап знайомства Гурона з меш-канцями, порядками, звичаями та корумпованою бюрократич-ною державною системою Франції.

Дія повісті розпочинається липневим вечором 1689 р.

у Нижній Бретані, де з англійського корабля сходить на берег

дивний юнак, який відрекомендувався Простаком і в якому

абат де Керкабон невдовзі впізнає сина свого рідного брата,

капітана, що багато років тому зник безвісти десь у Канаді.

З’ясовується, що хлопця виховали індіанці (від назви їхньо-го племені його називають Гуроном), потім він потрапив у по-лон до англійців, які через простодушність і наївність хлопця

прозвали його Простаком. Ще через якийсь час він приїхав до

Франції.

Гурон оселяється в будинку свого новознайденого дядь-ка — абата де Керкабона і починає своє знайомство з цивілі-зацією «французького зразка». Він знайомиться з місцевими

мешканцями, які його радо вітають, закохується у прекрас-ну мадмуазель де Сент-Ів. Вона відповідає йому взаємністю.

Але на перешкоді їхньому шлюбу постає та обставина, що під

час церемонії навернення Простака в католицьку віру Сент-Ів

стала його хрещеною матір’ю. Дозвіл на шлюб Простак споді-вається отримати від короля — як дяку за героїзм і відвагу, ви-явлені під час збройної сутички з англійцями, що мали намір

пограбувати французьке узбережжя.

Дорогою до Парижа Простак зупиняється у провінційному

містечку Сомюр, де стає свідком гонінь єзуїтами представни-ків протестантської віри — гугенотів (після відміни Людовіком

XIV закону про віротерпимість). Під загрозою насильницько-го навернення в католицтво вони змушені тікати до Англії.

Простак щиро не розуміє, чому, через примхи «якогось вати-канського папи», Франція повинна втрачати своїх громадян.

Дізнавшись, що короля оточують папські радники. Простак

обіцяє сомюрцям при зустрічі з монархом відкрити йому очі

на сумний стан справ у його країні.

Прибувши до Парижа, Простак поспішає у Версальський

палац, щоб зустрітися з королем, проте з’ясовується, що потра-пити до нього на прийом просто неможливо. Тим часом у Вер-саль надходить лист від папського шпигуна з Сомюра, в якому

Простака охарактеризовано як злочинця і державного зрадни-ка. Простака заарештовують і ув’язнюють у Бастилії.

Далі події розгалужуються на дві сюжетні лінії, перша

з яких продовжує розповідь про історію Простака. У Бастилії

він знайомиться з ув’язненим з ним в одній камері філософом

Гордоном, представником ще однієї протестантської секти —

янсеністів. Під керівництвом Гордона Простак здобуває освіту,

знайомиться з іншим — світлим боком цивілізації, з наукою

та новітніми філософськими концепціями і, зрештою, переко-нується у їх корисності. Друга сюжетна лінія розповідає про

поневіряння мадмуазель де Сент-Ів, яка марно намагається

переконати придворних чиновників у тому, що Простак засу-джений безпідставно. Один із них, помічник міністра, пан де

Сент-Пуанж штовхає її на шлях безчестя, і лише такою ціною

Простак був звільнений із в’язниці.

Простак і Гордон, також звільнений із в’язниці, разом із

Сент-Ів повертаються додому, але щасливу розв’язку затьма-рює смерть Сент-Ів: вона не змогла змиритися з ганьбою, яку

змушена була пережити. Простак із часом стає офіцером ко-ролівського війська і все своє життя зберігає пам’ять про пре-красну Сент-Ів.

Повість «Простодушний» екранізовано у 1960 і 1994 рр.

Основні твори: повісті «Простак», «Кандид, або Оп-тимізм».

Література: 1. Засулич В. Вольтер. — СПб., 1909. 2. Ша-хов А. Вольтер и его время. — СПб., 1912. 3. Языков Д. Воль-тер в русской литературе, 1879.

Категорія: Реферати із світової літератури | Додав: uthitel
Переглядів: 2126 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]