ЙОГАНН ВОЛЬФГАНГ ГЕТЕ

(1749–1832)

Народився 28 серпня 1749 р. у Франкфурті-на-Майні,

«вільному» імперському місті, котре за часів дитинства і ран-ньої юності Гете залишалось наполовину середньовічним міс-том. Йоганн Вольфганг — син заможного імперського радника

Йоганна Каспара Гете, котрий не міг похвалитися родовитіс-тю, і Катаріни Єлизавети, уродженої Текстор.

В автобіографічній книзі «Поезія і правда» (1814) поет

писав про своє народження: «Двадцять восьмого серпня

1749 р., опівдні, з дванадцятим ударом дзвону, я з’явився на

світ у Франкфурті-на-Майні. Розташування сузір’їв сприяло

мені…». Поет був переконаний, що розташування планет впли-ває на долю, й у Всесвіті кожному випадає особливе місце, тому

що людина — суттєва частка космосу. Гете вірив у свою зірку

і з усіх сил сприяв щасливому призначенню. Його заповнене

різноманітними заняттями й пошуками життя було суворо

підпорядковане внутрішній дисципліні. Він вибудовував свою

біографію за ретельно обміркованим і тільки йому відомим

планом.

Поезія Гете внутрішньо пронизана філософією, і не тільки

там, де поет прямо переповідає про високі істини, але й там, де

він розповідає, наприклад, про якесь інтимне переживання, —

він є найглибшим філософом. Дослідники підрахували, що

Гете написав понад 1600 віршів. Його твори народжувалися як

відгук на безпосередні життєві враження і переживання. Він

віддавався цілком почуттям, пристрасть веліла йому вислови-ти її в поетичних рядках. Разом з тим Гете завжди надзвичайно

скромний і коректний у передачі ліричних переживань. Вірш

«Побачення і розлука» (1771) присвячений Фрідеріці Бріон.

Попри схвильованість і надлишок почуттів, ліричний герой

є шляхетно -цнотливим. Зустріч закоханих відбувається тільки

у мріях і спогадах.

Початок творчого шляху Гете пов’язаний з літератур-ним рухом, представники якого виступали під девізом «Буря

і натиск!». Ці поети і драматурги іменували себе «штюрмера-ми» — від німецької назви «Sturm und Drang».

Волелюбні бунтарські настрої молодого Гете проявилися

також у його драмі (1773), матеріалом для якої послугував

життєпис Готфріда фон Берліхінгена, написаний ним у 1557 р.,

але надрукований в 1731 р. Гец (скор. від Готфрід) — реальна

історична особа. «Гец фон Берліхінген» написаний прозою, ге-рої розмовляють простою, часом навіть грубуватою народною мовою.

Роман «Страждання юного Вертера» (1774), написаний

у Веймарі, де Гете за наполегливою вимогою батька стажувався

в імперському суді, зробив автора уславленим не тільки у всій

Німеччині, але й у всій Європі. Гете обрав для твору епістоляр-ну форму. Листи — це своєрідна сповідь героя. Події роману

відбуваються з травня 1771 р. по грудень 1772 р. Отже, час дії

і час написання роману надзвичайно близькі. Епістолярний

роман — улюблений жанр епохи сентименталізму. Гете ціл-ком у дусі сентиментальних творів прославляє любов, глибокі

щирі почуття, на які здатна людина незалежно від своєї ста-нової приналежності. Ґете одним із перших виголосив світові

свої ідеї: гідність людини не в її предках, не в майновому стані,

а в ній самій — в її особистості, в її таланті, інтелекті та вчин-ках.

На схилі років Гете розповів у «Поезії і правді» про те, що

він написав «Страждання юного Вертера», щоб звільнитися від

думки про самогубство, яка переслідувала його. Однак вчинок

Вертера виявився настільки заразливим, що після видання

перекладів роману у Франції (1774), в Англії (1776), Голлан-дії (1781), Італії (1781), Швеції (1783) та Росії (1788) Європою

прокотилася хвиля самогубств юнаків, котрі готові були ціною

життя довести істинність своєї пристрасті. Роман «Страждан-ня юного Вертера» залишився у світовій літературі як непере-вершений твір про трагічне нерозділене кохання.

У 1775 р. Гете прийняв запрошення саксен-веймарського

герцога Карла-Августа і переїхав до Веймара. Він став першим

міністром герцога, одержав титул таємного радника. Але Гете поступово обмежує свою державну службу, залишаючи за со-бою лише театр і навчальні заклади.

Утомлений та розчарований, Гете в 1786 р. їде з Веймара

і два роки проводить в Італії. Він жадібно всотує враження від

навколишнього життя, тонко поціновує витвори мистецтва.

Простоту і спокійну велич античної культури він називає го-ловним художнім принципом, вивчає античне та ренесансне

мистецтво, пробує себе в живописові. Відмовившись від бун-тарства ранніх років, він вбачає мету своєї творчості в мир-ній пропаганді просвітницьких ідей. У його трагедії «Іфігенія

в Тавриді» (1779–1786), написаній на сюжет давньогрецького

міфу, нова героїня виступає справжнім борцем проти варварс-тва та жорстокості, діючи силою переконання. Але потім Гете

повертається до Веймара і залишає його тільки заради недов-гих поїздок до Карлсбада, Марієнбада та інших місць, де він

поправляв здоров’я. Усе життя Гете тепер протікає у Веймарі,

де до нього приходить світове визнання, розкривається його

універсальний талант поета і прозаїка, драматурга та літера-турного критика, театрального постановника, актора, худож-ника, археолога і натураліста.

Гете зазвичай подовгу працював над більшістю своїх творів.

Приміром, задум драми «Егмонт» виник ще у 70-х рр. XVІІІ ст.

Однак поет закінчив її в Італії в 1787 р., а в наступному — над-рукував. У трагедії відбилося юнацьке захоплення Гете Шекс-піром. Німецький драматург звертається до історичної епохи,

протиріч політичних і релігійних конфліктів.

У творчості Гете після повернення з Італії відбилися нові ес-тетичні погляди, що дослідники визначають як «веймарський

класицизм». Це особливо позначилося в епічній поемі «Герман

і Доротея» (1798).

Поворотний етап у розвитку поезії Гете позначився в елегії

«Ільменау» (1783), що виражає ідеал, який упродовж багатьох

років буде утверджувати своєю творчістю Гете: кожна людина,

хто б вона не була — князь чи поет, актор чи рудокоп або селя-нин — зобов’язана виконати свій обов’язок, слугувати своєму

покликанню й тим самим слугувати людям, удосконалювати

життя і прикрашати землю. Поняття обов’язку стає централь-ним у системі моральних орієнтирів Гете.

У перше веймарське десятиліття Гете написав другий свій

роман «Театральне покликання Вільгельма Мейстера». Однак

роман не був виданий, а згодом текст був перероблений для

нового роману з тим же героєм — «Роки навчання Вільгельма Мейстера». Гуманізм цього роману виражений у наполегливо

повторюваній думці: страждання поєднує людей, колективно

пережитий трагічний досвід робить людство сильнішим і хоро-брішим. «Крізь страждання до радості» — ця думка Шиллера

була близька й Гете.

Гете був ініціатором відродження жанру балади. Балади

Гете «Лісовий цар», «Коринфська наречена» та ін. були напи-сані у традиціях моторошної похмурої балади. Джерелами до

них слугували античні міфи і середньовічні перекази. Баладам

Гете притаманне щось загадкове. Гете передає відчуття нічних

страхів, таємниче, потойбічне вривається в реальне життя.

Таланту Гете була властива універсальність. Відтворити

у слові різні історичні епохи, виразити почуття сильні, часом

взаємовиключні, розгадати таємниці людських вчинків, про-никнути в надра природи — усе це було притаманне Гете.

Ідея взаємозв’язку різних культур та епох надихала Гете,

коли він працював над поетичним циклом «Західно-східний

диван» (1819). Диваном у східних країнах називали добірки

віршів, розташованих у визначеному порядку. Падіння Напо-леона, захоплення чарівною і поетично обдарованою Маріан-ною фон Віллємер, відкриття лірики Хафіза, який жив у Ши-разі в XІ ст., — усе це, поетично переосмислене, склало зміст

«Західно-східного дивана». Усі вірші «Дивана» пронизує дум-ка про нетлінність поетичного слова, промовленого Хафізом та

іншими видатними східними поетами, оскільки вони славили

любов і життя. У віршах Гете пролунала важлива думка про

єдність людської цивілізації, про зв’язки різних часів і країн,

про взаємозбагачення культур.

Протягом усього творчого шляху Гете працював над тра-гедією «Фауст». Сміливість цього задуму полягала у тому, що

предметом «Фауста» був не один якийсь життєвий конфлікт,

а послідовний ланцюг глибоких конфліктів упродовж єдиного

життєвого. Такий план трагедії, котрий суперечив всім прий-нятим правилам драматичного мистецтва, дозволив Гете долу-чити до «Фауста» всю свою життєву мудрість і більшу частину

історичного досвіду свого часу. У 1773–1775 рр. він створив

перший варіант «Фауста», що містив основні сюжетні момен-ти. Цей т. зв. «Пра-Фауст» у рукописах Гете не зберігся, але

був виявлений у 1887 р. у записі однієї з шанувальниць вели-кого поета. У 1790 р. був опублікований «Фауст. Фрагмент».

Особливо інтенсивно робота тривала з 1797 по 1801 рр. Були

написані «Присвята», обидва «Прологи», сцени «Кабінет Фауста» і «Вальпургієва ніч». Перша частина була закінчена

в 1806 р., а вийшла у світ у 1808 р.

Задум другої частини з’явився у 1797–1801 рр., але до на-писання її Гете звернувся лише через чверть століття за напо-легливим проханням його секретаря Йоганна Петера Екерма-на. Гете завершив роботу над «Фаустом» у 1831 р. Повністю

трагедія була видана в 1832 р. у першому томі «Посмертного

видання творів» Гете.

Створюючи трагедію «Фауст», Гете скористався сюжетом

німецької народної легенди про доктора Фауста. Лікар і ал-хімік Йоганн (у Гете — Генріх) Фауст дійсно жив у першій по-ловині XVІ ст. Легенда говорить про нього як про видатного

мага і чарівника, якому були підвладні потойбічні сили, за що

його очікувала в пеклі розплата. За переказом, його задушив

диявол, що сталося близько 1540 р. У 1587 р. у Франкфурті-на-Майні книгодрукар Йоганн Шпис видав книгу, на титулі якої

значилося: «Історія про доктора Йоганна Фауста, прославлено-го чарівника і чорнокнижника. Про те, як він на договірний

термін продався дияволу, які дивовижні пригоди він за цей час

побачив, сам розпочинав і випробовував, поки не посіла його,

нарешті, кара. Складено на основі його власних, ним залише-них творів. Зібрано і підготовлено до друку для щиросердого

повчання усім недовірливим, самовпевненим людям. Хай буде

їм це страшним прикладом, що відвертає повчанням…». На-родна легенда була перевидана в 1589 р., а в 1593 р. оповідь

було доповнено життєписом Вагнера — учня Фауста. Вагнера

ми бачимо безпутним волоцюгою, який опанував таємниці ма-гії, а після смерті Фауста успадкував його багатство.

Німецька народна легенда перекладалася і видавалася

в Англії, Голландії та Франції. Англійський драматург Хрис-тофор Марло (1564–1593) використав сюжет для своєї трагедії

«Трагічна історія доктора Фауста». До сюжету про Фауста

зверталися незадовго до Гете Клінгер і Лессінг.

Поступово легенда про доктора Фауста стала настільки по-пулярною, що її виконували на сцені. Одну з таких вистав Гете

побачив у дитинстві. Так відбулося знайомство поета з Фаус-том і Мефістофелем.

Гете суттєво змінив і доповнив сюжет новими персонажа-ми та подіями. Створюючи образ Фауста, Гете на своїй власній

долі в першій частині показав здійснення всіх можливих ба-жань людини, а в другій частині — безмежні можливості всьо-го людства. Однак, з погляду Гете, максималістське здійснення вільної волі спричиняє трагедію. У першій частині гонитва

героя за насолодами обертається загибеллю героїні. У другій

частині трагедією обертається прагнення героя вдосконалити

природу, внести свої прагматичні виправлення у світобудову.

За авторським визначенням, «Фауста» було створено у жан-рі трагедії. Однак у цілому твір не розрахований на сценічне

втілення. У «Фаусті» поєднуються епос, лірика, драма. За ба-гатьма жанровими ознаками він близький до поеми.

«Фауст» відкривається «Присвятою», написаною октава-ми. Чотири восьмирядкові строфи відтворюють момент повер-нення автора до заповітного задуму. Минуло чверть століття

відтоді, як почалася робота над трагедією, перших слухачів

уже не стало, і це надає «Присвяті» елегійного настрою.

У «Пролозі в театрі» відтворюються спостереження Гете,

який керував багато років Веймарським театром. Директор

театру, поет і Комічний актор, кожен на свій лад тлумачать

своє розуміння мистецтва. Директор мріє, щоб публіка валила

валом у театр. Поет нехтує юрбою, він спрямований до надзо-ряних висот, а Комічний актор заради оплесків готовий роз-важати глядача. У кожного з них своя правда, диспут триває

недовго. Директор нагадує, що зараз почнеться вистава.

У «Пролозі на небесах» виникає зав’язка трагедії. У парі,

укладеному Мефістофелем із самим Господом, відбувається су-перечка про людину, про її чесноти, муки і радощі, про задо-волення та розчарування. Предмет спору — людина, а людина

ця — Фауст.

Доктор Фауст з’являється перед читачем у готичному ка-бінеті. Прожито велике життя, засвоєно багато різноманітних

знань, але істина залишилася недоступною. Фауст розчарова-ний. Він на грані самогубства, і тільки великодній спів утри-мує його від гріховного вчинку.

У Фаусті Гете з самого початку підкреслює найважливіші

властивості людської натури: незадоволеність досягнутим

і спрямованість до ідеалу. Заради того щоб прожити життя за-ново, людина закладає душу дияволу. В обмін Мефістофель да-рує Фаустові молодість, і починається їхнє спільне сходження

до повсякденного життя. «Фауст» — це не тільки філософська

трагедія, що оперує абстрактними поняттями, це й зображен-ня конкретного реального життя Німеччини. Важливе місце

в контексті посідають народні сцени, позначені лірикою і гу-мором: «Коло міських воріт», «Погрібець Ауербаха», сцена

з Мартою.З надр народного життя постає й образ Маргарити. Фауст

уперше зустрічає Гретхен, коли вона виходить із церкви. Вона

благочестива і скромна, у неї є почуття гідності, вона тривалий

час не піддається диявольським хитруванням Мефістофеля.

Сили нерівні. Фауст дарує їй коштовності, сусідка Марта, за

напучуванням Мефістофеля, діє як досвідчена звідниця.

Трагедія Маргарити полягає у злочині, вчиненому несвідо-мо й переконано взятої на себе за свою провину відплати. Не-зважаючи на благання Фауста, вона відмовляється залишити

в’язницю. Велич Маргарити в тому, з якою гідністю вона бере

на себе сувору кару.

Фауст, який прагнув ощасливити Маргариту, став причи-ною її загибелі. Та чи винен він? Він винний, якщо дивитися

на нього як на звичайну людину. Але він — символ людства,

герой і героїня належать до різних світів. Щастя з Маргаритою

для Фауста було б передчасним і неможливим, як зупинка на

шляху в нескінченність.

У другій частині мандрівка Фауста продовжується, але те-пер він подорожує не тільки упросторі, але й у часі, свавільно

блукаючи епохами. Чергуючись, змінюються два історичних

періоди: середньовіччя та античність. Гете створює безліч об-разів-символів, черпаючи їх з легенд і міфів, а також із власної

безмежної фантазії.

При дворі німецького імператора Фауст виступає в ролі

найближчого радника, у чому, ймовірно, позначився життє-вий досвід самого Гете і його просвітительські ілюзії. Імперія

розорена, у країні панують хаос і розруха. Мефістофель підка-зує, що почати треба з випуску паперових грошей під заставу

земних багатств, але це остаточно приводить країну до краху.

Сила таланту Гете не в конкретиці зображення історичного мо-менту, а в узагальнюючій символіці.

Символічна і любов Фауста до Єлени Прекрасної. Чи вря-тує краса людство? У захопленні Фауста Єленою Гете відтворив

свідоме прагнення людини до ідеалу. Але щастя Фауста недов-говічне, воно руйнується, як зникає міф, коли в нього втор-гається історична правда. В епізоді з Єленою відбився і певний

етап духовного розвитку Гете, пов’язаний із захопленням ан-тичністю у час «веймарського класицизму». В образі Евфоріо-на — сина Фауста і Єлени — Гете показав Байрона та його за-гибель у Греції.

Повертаючись до середньовіччя, він бачить, що Європа охоп-лена новими битвами. Але Фауст не воїн, він творець. У нього виникає план відвоювати частину суші та моря. Глобальна мета

в його очах виправдовує загибель тих, хто перешкоджає йому.

Ціна утопії — життя двох старих, Филемона і Бавкіди, хати-на яких заважає будівельним роботам. Їхня смерть на совісті

Фауста. Але й самого Фауста чекає сумний фінал. Він сліпий

і не бачить того, що замкнутий у полоні Турботи, але він не ско-рився, не зупиняється навіть в останню хвилину. Душа Фауста

врятована, адже життя його спливло у прагненні до нескінчен-ного. Але в мить свого вищого прозріння Фауст зображений

сліпцем. Навряд чи це можна вважати випадковістю. Гете був

реалістом і нікому не хотів нав’язувати думки, що грандіозне

видіння Фауста десь на землі вже стало реальністю.

«Фауст» Гете, найвеличніший художній пам’ятник світо-вої культури, зберігає свою актуальність і в наші дні. Високий

гуманізм, творчий пошук, поезія труда та пафос творення, що

прославлені у найвизначнішій трагедії, безмежна віра у краще

майбутнє, роблять її близькою всьому людству, яке бореться за

свободу і щасливе майбуття народів. У цьому — глибокий жит-тєстверний гуманізм поеми.

Основні твори:  драма «Гец фон Берліхінген», трагедія

«Іфігенія в Тавриді», роман «Страждання юного Вертера», по-ема «Герман і Доротея», балади «Лісовий цар», «Корінфська

наречена», поема «Фауст».

Література: 1. Аникст А. А. Творческий путь Гете. —

М., 1986. 2. Свасьян К. А. Йоганн Вольфганг Гете. —

М., 1989.