ФРІДРІХ ШИЛЛЕР

(1759–1805)

Життя Ф. Шиллера припадає на час, коли роздрібнена

внаслідок 30-річної війни на 365 князівств Німеччина стогна-ла під тягарем деспотизму, а знесилений народ ще не був здат-ним ні на яку політичну активність. Проте саме в цей період

у Німеччині виникає широкий літературний рух, відомий під

назвою «Буря і натиск», — рух, сутністю якого був пристрас-ний протест передової німецької молоді проти мерзенності та

застою в політичному житті країни, проти князівської тиранії,

феодальної моралі та приниження людської особистості.

Фрідріх Шиллер — німецький поет, драматург, філософ

та історик. Його батько — Іоганн Каспар Шиллер — війсь-ковий фельдшер, мати — Доротея, уроджена Кодвейс, дочка

трактирника. З 1768 р. майбутній поет почав відвідувати ла-тинську школу. Як підданий герцога Вюртемберзького, батько

змушений був віддати сина до т. зв. Карлової академії, де він

без особливої зацікавленості спочатку вивчав юриспруденцію,

а потім — медицину. 8 років (1773–1780) провів Шиллер у ць-ому розсаднику рабів, де панували шпигунство і стеження за

учнями, категорично заборонялося спілкування із зовнішнім

світом, а всі вихованці підкорялися найсуворішій кийовій дис-ципліні. Лише уночі Ф. Шиллер міг крадькома читати. Він ба-гато разів перечитував твори Плутарха, оди й поеми Клопшто-ка, ліричні вірші та роман «Страждання юного Вертера» свого

старшого сучасника Ґете. Пізніше він захопився Шекспіром.

Вийшовши з академії після її закінчення, Шиллер був при-значений полковим лікарем, одержував за службу жалюгідні

гроші.Над першою драмою «Розбійники» Ф. Шиллер почав пра-цювати, ще перебуваючи в академії. У 1781 р. драма заверше-на, а 13 січня 1782 р. «Розбійники» були вперше показані на

сцені Мангеймського театру. Вистава мала колосальний успіх.

Потім пішли тріумфальні вистави в багатьох інших містах Ні-меччини. Незважаючи на те, що постановники часто на свій

смак чи за цензурою свавільно калічили текст п’єси, а дія була

перенесена із сучасності в XVІ ст., неможливо було знищити

головного — пафосу драми, шляхетність помислів розбійника

Карла Моора, який вирішив у своїй батьківщині викорінити

зло та беззаконня.

Шиллер дав своїй драмі два епіграфи, що визначають ос-новну думку п’єси. Перший епіграф: «На тиранів!» свідчив про

те, що зміст її спрямований проти тиранства. Другий епіграф

з Гіппократа: «Що не зціляють ліки, зціляє залізо, чого не зці-ляє залізо, зціляє вогонь» — указував на засоби боротьби з ти-ранією.

Головний герой драми Карл Моор — студент, якого, як

і автора, захоплюють життєписи великих мужів Греції, що їх

склав історик Плутарх. Він мріє перетворити Німеччину на

республіку. Карл Моор — перший Шиллерівський герой-іде-аліст і ентузіаст, який мріє про звільнення всього людства.

Його рідний брат Франц — повна йому протилежність. Цинік,

який нехтує людьми, він оббрехав Карла. Франц саджає батька

за ґрати, зазіхає на честь нареченої брата Амалії. Зраджений

братом і проклятий батьком, Карл Моор стає проводирем заго-ну розбійників, щоб здійснювати силою зброї справедливість.

Шляхетні розбійники на чолі з Карлом карають злочинних

багатіїв і захищають бідняків. Однак незабаром насильство

п’янить розбійників, жорстокість стає звичкою. Карл Моор

осягає, що злодіяннями мир виправити неможливо, тому вирі-шує віддатися в руки правосуддя. Але, оскільки за його голову

обіцяна щедра нагорода, Карл хоче, щоб його видав який-не-будь бідолаха, який має потребу у грошах. У фіналі виявляєть-ся характерна еволюція шиллерівського героя: коли не можна

врятувати все людство, слід спробувати допомогти хоча б одній

нещасливій людині.

Уже в першій драмі Шиллер сподівається не на силу, а на

моральне виправлення суспільства. Шалена пристрасність

персонажів, патетичність їхньої мови, що місцями переходить

у брутальність, напруженість сюжету зробили «Розбійників»

зразковим надбанням «бурі та натиску» — провідного літературного напрямку Німеччини 70–80-х рр. XVІІІ ст. Герцог

Вютемберзький, довідавшись про виставу, наказав посадити

автора «Розбійників» на гауптвахту й заборонив йому писати

що-небудь, окрім творів з медицини.

Ф. Шиллер вирішив покинути володіння карликового де-спота. У ніч на 23 вересня 1782 р., скориставшись сум’яттям

пишних придворних торжеств на честь російського цесаревича

Павла Петровича, який був одружений із племінницею герцога

Карла Євгенія, автор «Розбійників» таємно втік із Вюртембер-га. 5 років тривали бездомні блукання, болюча убогість і завзя-та боротьба за визнання серед німецьких читачів і театральної

публіки.

Слідом за «Розбійниками» Шиллер створює другу драму,

але вже на історичному матеріалі: «Змова Фієско в Генуї»

(1782), жанр якої він визначив як «республіканська трагедія».

Дія драми відбувається в Італії в 1547 р.

В історію світової драматургії п’єса «Підступність і любов»

(1783) увійшла як перша «міщанська трагедія». До Шиллера

в трагедіях діяли винятково монархи й аристократи, третій

стан дозволялося зображувати тільки в комедіях. У драмі «Під-ступність і любов» Шиллер довів, що трагічні колізії можливі,

а часом неминучі в житті простої скромної людини — «міща-нина», за поняттями того часу.

П’єса Шиллера «Підступність і любов» (1784) — це перша

німецька політична драма. У ній безправ’я народу, який гніти-ла німецька влада, показано особливо драматично.

У «Підступності і любові» зіштовхуються два соціальних

світи: придворно-дворянський, до якого належить і син прези-дента фон Вальтера, який зобов’язаний цьому середовищу своїм

відносно високим військовим чином та університетською осві-тою, і міщанство, до якого належить кохана Фердінанда Луїза

Міллер, дочка придворного музиканта. Вони кохають одне од-ного. Фердінанд за своїм світосприйняттям близький до темпе-раментних героїв «бурі та натиску». Натхненний любов’ю, він

мріє про рівність і справедливість. Він марить про те, як поведе

Луїзу до вівтаря, назве своєю перед цілим світом. У його очах

вона не тільки йому рівна, але і єдино бажана. Їхнє почуття

викликає обурення батька Фердінанда, який надумав женити

свого сина на леді Мільфорд, яка була коханкою герцога.

Любов Луїзи та Фердінанда трагічно приречена, бо вона

підриває основи усталеного порядку, молоді герої стають жер-твами придворних інтриг. У фіналі драми Фердінанд, помираючи, простягає руку батькові, який кається. Жест глибоко

символічний і дуже характерний для Ф. Шиллера, герої якого

ніколи не відкидають руки, простягненої заради примирення.

Шиллер вірив, що страждання очищає людину морально.

Одночасно з драматургією Шиллер присвячує себе поезії.

У його віршах думка завжди переважає над почуттям, мірку-ючи над різними явищами життя, він черпає аргументи в ан-тичній міфології чи ренесансному мистецтві. Оспівуючи пре-красну даму, він величає її Лаурою, не тільки виражаючи цим

піднесений платонічний лад почуттів, але й заявляючи себе

прихильником італійського гуманіста Франческо Петрарки.

Обидва поети віддаються роздумам над тим, чому так необхід-на любов людині та людству. На думку Ф. Шиллера, що він

її успадкував від античних мудреців, усі частки величезного

розрізненого світу возз’єднує сила любові. Любов дає життя, без

неї світ і природа мертві. Пристрасть до Лаури, що оспівуєть-ся поетом, — велике благе почуття, тому що воно — необхідна

сполучна частка світобудови.

У Карловій академії викладав філософію талановитий пе-дагог і вчений Абель, який став згодом другом Ф. Шиллера. На

майбутнього поета лекції Абеля справили сильне враження.

Професор доводив визначеність наперед світової гармонії. Спи-раючись на вчення німецького філософа і вченого Лейбница,

він прагнув прищепити своїм вихованцям оптимістичне сві-тосприймання, вселити любов до ближнього, наставляв їх на

шлях пізнання навколишнього життя. Лекції Абеля не минули

для Ф. Шиллера марно. Найбільш відчутним є вплив його фі-лософської концепції в одному з найвідоміших творів Шиллера

«Ода радості», в основу якого покладено властивий Шиллеру

принциповий оптимізм, віру в людину, переконаність у тому,

що люди можуть і повинні зріднитися один із одним.

Цей вірш зажив світової слави завдяки тому, що Бетхо-вен завершив 9-ту симфонію грандіозним хором на його текст.

Після кількох невдач у Мангеймському театрі, директор якого

Дальберг з різних причин відмовлявся ставити нові п’єси Шил-лера, після тривалої відсутності грошей поет знайшов у Лейп-цигу друзів і заступників, які допомогли йому перебороти всі

життєві труднощі. Твори Ф. Шиллера були видані, він жив

під дружнім дахом свого полум’яного шанувальника Готфріда

Кернера, який тактовно опікував Шиллера.

Падіння Бастилії потрясло підвалини феодального світу.

Історичний прогрес з філософської абстракції перетворився на відчутну реальність, рух історії прискорився. Філософське мис-лення Ф. Шиллера вловлювало закономірність часу. Невдово-лений сучасністю, він пише вірш «Боги Греції» (1788), в якому

звучить ностальгія за античним епосом. Поет уславлює язич-ницькі божества давніх греків. Античний світ Шиллер уявляє

як осередок радості, любові та краси. Природа людською уявою

була одухотворена і щедра до людини. Античні божества допо-магають Ф. Шиллеру в побудові певної філософської концепції.

Серед богів — благодійників людства — раз по раз виникають

тіні міфічних істот, які втілюють лихі сили. Античний світ для

нього тільки казка колишніх часів, минуле руйнується, щоб

дати дорогу майбутньому. Нитка історії не переривається, люд-ський прогрес неминучий, хоч би яку дорогу ціну слід було б за

нього заплатити, — така основна думка вірша.

Шиллер усвідомив, що на межі XVІІІ–XІХ ст. прогрес

людства не вдовольнить кожну людину у спробі досягти нею

свого щастя. Ця ж думка розвивається у його баладах.

Жанр балади відродили Ґете і Шиллер, які вступили

у дружнє змагання у створенні балад. Відбулося це в 1797 р.,

який вони назвали потім роком балад. Це був дуже важливий

момент у житті Шиллера. Він жив у Веймарі з 1795 р., заступ-ництво Саксен-Веймарського герцога Карла Августа давало

можливість без думки про заробіток писати вірші, п’єси, зай-матися філософією та історією. У цей період відбулося збли-ження з Ґете, про що Шиллер мріяв давно.

Балади Шиллера сприймаються як відгомін тих давніх

часів, коли різного роду повір’я та перекази, живучи поряд

із реальним життям, зливалися у примхливі фольклорні обра-зи. У баладах найчастіше говориться не про якийсь конкретний

історичний час, а про старовину як таку. Балади приваблюють

і водночас лякають своїми дивовижними жорстокими сюжета-ми, вражають нез’ясованими таємницями природи.

Важливе місце в поезії Шиллера посідає його «Пісня про

дзвін», що є гімном праці людини, уславлення її сили, розуму

і сили її рук. Мова Шиллера звучить тут, як у проповідника,

повчально. Він хотів, щоб все було засноване на розумному

порядку, щоб людина безнастанною працею завжди досягала

свого щастя. У цьому вірші позначився і шіллерівський страх

революційних потрясінь. Для поета мир і злагода важливіші за

соціальну боротьбу. Цю ж думку Шиллер розвиває й у своїх тео-ретичних роботах: «Листи про естетичне виховання людини», «Про наївну і сентиментальну поезію» (1795–1796).Протягом усього творчого шляху драма залишалася улюб-леним жанром Шиллера («Дон Карлос», 1787), всі його наступ-ні драматичні твори засновані на історичному матеріалі.

Особливо плідним у плані драматургії було останнє деся-тиліття творчого шляху Ф. Шиллера. Він створює такі дра-матичні шедеври, як трилогія «Валенштейн» (1799), драми

«Марія Стюарт» (1800), «Орлеанська діва» (1801), «Вільгельм

Телль» (1804). У цих творах художньому аналізу піддають-ся поворотні етапи в історії європейських народів. Останнь-ою — незавершеною — драмою Ф. Шиллера стала «Дмитро»

(1805) — з російської історії. Самозванець Дмитро у Шиллера

щиро вірить у те, що він син Івана ІV. Вимовляючи промову

в польському сеймі, він намагається штовхнути поляків на

похід проти Росії заради відновлення законної влади на мос-ковському престолі.

Смерть обірвала творчість поета-гуманіста в момент, коли

його поглядам відкривалися нові обрії, коли його розпливчасті

ідеали набували більш чітких обрисів і він починав вірити

в політичну самостійність народу.

Основні твори:  «Розбійники», «Ода радості», «Підступ-ність і любов», «Боги Греції», «Валенштейн», «Марія Стюарт»,

«Орлеанська діва», «Вільгельм Телль».

Література: 1. Ланштейн П. Жизнь Шиллера. —

М., 1984. 2. Вильмонт Н. Н. Достоевский и Шиллер: Заметки

русского германиста. — М., 1984.