ДЖОРДЖ НОЕЛ ГОРДОН БАЙРОН

(1788–1824)

Дж. Байрон народився 22 січня 1788 р. у Лондоні у знатній,

але зовсім збіднілій аристократичній родині. Англійський поет

належав до давнього англійського роду, а по лінії матері, урод-женої Гордон, був прямим нащадком короля Шотландії Яко-ва І. Його батько, який вів безпутне життя (прізвисько «Mad

Jack»), протринькав залишки свого майна та посаг дружини,

втік до Франції, рятуючись від кредиторів, де і вмер, коли Бай-ронові було три роки. Мати, майже позбавлена засобів до існу-вання, відвезла сина на свою батьківщину в Абердин. У 1798 р.

по смерті двоюрідного діда Байрон успадкував титул лорда

і родовий маєток — Ньюстедське абатство. У 1801 р. Байрон

вступив до аристократичної школи Хароу; у 1805 р. — до Кем-бриджського університету.

У грудні 1806 р. Дж. Байрон видав першу збірку віршів

(«Fugіtіve Pіeces»), які, за порадою друга, який вважав окремі

вірші надто чуттєвими, вилучив з продажу і знищив. Незаба-ром у світ вийшло друге видання цієї збірки. Обидва видан-ня з’явилися без посилання на авторство. Уперше своє ім’я

Дж. Байрон поставив на збірці «Години дозвілля», яка побачи-ла світ у червні 1807 р.

У січні 1808 р. на сторінках впливового «Единбурзького

огляду» була надрукована рецензія. Критик, ознайомившись

із віршами, вказав на те, що вони: незрілі й наслідувальні.

Байрон зробив першу і свою найбільш невдалу спробу створи-ти за прикладом інших романтиків образ-маску: юнака-поета,

поета-аристократа. Образ був сконструйований із використан-ням новітніх романтичних мотивів: у прихильності до родового

замку («Прощання з Ньюстедом») було щось від вальтерскоттівського середньовіччя; у пристрасті до спогадів — від влас-тивої Вордсворту мрійливої самозаглибленості; в анакреонтич-них любовних віршах, героїні яких ховаються за вигаданими

іменами Еми, Кароліни, угадувався вплив Т. Мура.

Однак за межами збірника залишилося те краще, що вже

було написано й що саме тоді писав Дж. Байрон. Наприклад,

вірші, звернені до Мері Чаворт: «Уривок, написаний невдовзі

після заміжжя міс Чаворт», «Спогад», — свідчення юнацької

любові поета, що назавжди залишилися в його віршах як пер-ше й найщиріше почуття.

Дж. Байрон не прийняв сучасного романтизму, хоча біль-шість його виступів проти Вордсворта, Саути, Мура, В. Скот-та мали особистий характер. Скандал, що вибухнув, не застав

Байрона в Англії. У червні 1809 р. він відбув у дворічну подо-рож по Середземномор’ю. У липні 1811 р. Байрон повертається

до Англії й визнає, що сатира його була занадто різкою, і ви-бачається. Але далеко не все в ній можна пояснити хвилинним

роздратуванням. У ній є оцінки, від яких Байрон не відмовить-ся. Він не приймає, по суті, головного — ролі поета, якою вона

уявлялася романтикам. Для нього поет не маг, не баладник,

не самотній мрійник, а оратор, суспільна особистість. Це він

підтвердить і іншим своїм маніфестом, що його він привіз зі

східної подорожі, — поемою «З Горація».

Дж. Байрон надавав йому великої ваги, але розчарував

своїх друзів, які сподівалися отримати від нього щось інше.

Їхнім очікуванням більше відповідали дві перші пісні нової

поеми «Паломництво Чайльд-Гарольда», робота над якими по-чалася ще восени 1809 р., в Албанії, де поет вперше усвідомив

необхідність закріпити у поетичній формі свої враження від

подорожі.

Третя і четверта пісні будуть пов’язані з іншою подорожжю

Дж. Байрона — з його мандрівним життям після того, як

25 квітня 1816 р. він буде змушений назавжди покинути Ан-глію. Це було викликано остаточним розривом з англійським

світським суспільством після того, як його залишила дружина

Анабела Мільбенк одразу ж після народження дочки Ади.

Лондонський період (1812–1816) — час романтичної слави,

роки успіху, що виявилися для поета важким іспитом. Зали-шитися собою, жити своїм життям повною мірою йому не вда-валося. У 1812–1813 рр. Дж. Байрон здійснив важливі виступи

в палаті лордів, однак йому швидко «набридла парламентська

комедія. Я виступив там три рази, але не думаю, що з мене

вийде оратор» («Щоденник», 14 листопада 1813 р.). Було на-писано ним кілька гострих політичних віршів — відгук на те,

що відбувається, але в цілому поезія тих років справляла вра-ження, що невдоволеність власним життям лондонського денді

змушувала його люто кидати героя на зіткнення зі світом, на

бунт проти нього.

Саме в ці роки Дж. Байрон створює цикл т. зв. східних

поем, що розробляють уже знайдений у «Чайльд-Гарольді» но-вий жанр лисичанської поеми, що складно вибудовує відноси-ни між автором і героєм. У новому циклі автор трохи відступає

в тінь і з більшою чи меншою послідовністю розповідає історію

свого героя. Історію, у якій майже завжди є центральним лю-бовний епізод. Поеми утвердили за Байроном славу відчайдуш-ного самотнього романтика. Їх відразу ж перекладали іншими

мовами, у тому числі й російською: «Гяур» (1813), «Абідоська

наречена» (1813), «Корсар» (1814), «Лара» (1826), «Облога Ко-ринфа» (1816), «Паризіна» (1816).

У героях східних поем читачі впізнавали самого Дж. Бай-рона. Створювалися цікаві легенди, згідно з якими все, що

відбувалося з героями, траплялося і з автором. Герой Байрона

ввібрав у себе різноманітні романтичні риси, ніби розчинив-шись в біографії й образі самого поета. Тиражування цього ге-роя, масове наслідування його в житті та літературі створили

течію «байронізм».

Складність, з якою розрізняли автора і героя, проявлялася

в незвичності самої форми — лисичанської поеми, яку ство-рив Байрон. Однак новизна форми була наслідком нової осо-бистості, що безпосередньо позначилася й на ліричних циклах

лондонського періоду. Він починається шістьома віршами,

об’єднаними під умовно-грецьким жіночим ім’ям «До Тирзи»

і присвяченого померлій жінці. У ній іноді намагаються вгада-ти якесь конкретне обличчя, «безіменну» чи «приховану» лю-бов, але біографічний привід має більш широкий зміст, передає

атмосферу й обставини особистого життя Дж. Байрона після

його повернення до Англії.

Першого серпня 1811 р. помирає мати поета, з якою його

пов’язували стосунки важкі, але близькі. Потім протягом двох

місяців він одержує звістки про смерть кількох друзів з Хароу

та Кембриджа. Цикл «До Тирзи» — один із перших для Байро-на у поемах і драмах образів приреченої любові, що гине.

Другим важливим ліричним циклом тих років була низка

віршів, об’єднаних особистістю Наполеона. Спочатку в зв’язку

з його зреченням 6 квітня 1814 р. за один день пишеться ве-лика «Ода Наполеону Бонапартові». Роком пізніше він пише

також такі твори: «На втечу Наполеона з острова Ельби», «Ода

з французького», «Зірка Почесного легіону», «Прощання На-полеона».

Ліричним завершенням цього періоду життя Дж. Байрона

були вірші, звернені до зведеної сестри Августи Лі: «Станси

до Августи», «Послання до Августи», — однієї з небагатьох,

хто не покинув поета. Вірші були написані вже у Швейцарії,

куди Байрон спочатку вирушив після розриву з дружиною.

Місяці — з травня по жовтень 1816 р., — проведені там, були

душевно важким часом для Байрона й водночас творчо плід-ним. Відразу ж з’являється збірник, що об’єднав вірші й нову

поему, — «Шильйонський в’язень». У ті ж місяці написані

невеликі ліричні поеми: «Пітьма» і «Сон», що доводять морок

і безвихідність романтичної свідомості до апокаліптичного ба-чення загальної загибелі. Він також пише філософську драму

«Манфред», що її розпочав у Швейцарії і яка чимось подібна

до «Фауста» Ґете, хоча разом з тим і полемізує з цим твором.

Місяці, що їх Дж. Байрон провів 1816 р. у Швейцарії, не

були для поета самотніми. На цей час випадає його зустріч

і спільне проживання на віллі Діодаті з П. Б. Шеллі. Там у Бай-рона виникає роман з його своячкою Клер Клермонт. У січні

народжується дочка Алегра (померла в 1822 р.).

У листопаді 1816 р. Дж. Байрон переїздить до Італії, де спо-чатку зупиняється у Венеції. Потім, після зустрічі з Терезою

Гвічіолі, живе з нею в Равені (грудень 1819 р.). Переслідува-ний за свої зв’язки з карбонаріями поліцією, Байрон у жовтні

1821 р. їде до Пізи, а через рік поселяється в Генуї.

Якщо друга пісня «Паломництва Чайльд-Гарольда» була

сповнена спогадів про велике минуле Греції, то четверта, ос-тання пісня, присвячена минулому Давнього Риму та Італії.

Італійські враження загострюють історичне почуття Байрона.

У цей час він пише невеликі поеми «Скарга Тасо» і «Пророцтво

Данте» (1819). У 1818 р. була створена історична поема «Мазе-па». Після переїзду до Равени в будинку графа Гвічіолі, втяг-нутий карбонаріями в безпосередні дії, Байрон починає цикл

історичних трагедій: «Марино Фал’єро» (1820), «Сарданапал»

(1821), «Обидва Фоскарі» (1821). Два сюжети — з історії серед-ньовічної Венеції, третій — з Давнього Сходу. У передмовах до

цих п’єс Дж. Байрон уже вкотре підтвердив свою пристрасть до

мистецтва класицизму, обіцяючи виконання його умовностей

аж до правила трьох єдностей.

Зростаючий інтерес Дж. Байрона до історії поширюється

і на історію сучасну. Його, як і раніше, цікавить усе, що відбу-вається в Англії. Він підтримує політичний журнал Лі Ханта

«Ліберал» (1822–1823), у першому номері якого публікує свої

сатири «Бачення суду» і «Бронзове століття» (1822–1823). Па-ралельно з ними до самого від’їзду до Греції він продовжує пра-цювати над «Дон Жуаном» (1817–1823).

Робота ця почалася незабаром після приїзду до Італії. Її тон

збігався з першою італійською поемою — «Бепо» (1817), що

іскриться усіма барвами венеціанського карнавалу, багато гри

уяви, пристрастей, але не трагічних, не фатальних, а легких,

святкових. Пасує до них у «Бепо» і тон, разом зі строфою-окта-вою, позначений італійським колоритом. У такому ж ігровому,

пародійному ключі, але набагато серйозніше за темою писався

«Дон Жуан».

Літературна репутація Дж. Байрона на батьківщині ніколи

не була такою значною, як у країнах континентальної Європи.

Певно дався взнаки конфлікт Дж. Байрона й обвинувачення

його в непатріотизмі, що, зрештою, і змусило його покинути

Англію. Однак там не помітили головного — значного віднов-лення самої мови, відкриття нових її можливостей, про що

красномовно свідчать кращі зразки зрілої лірики Байрона,

до яких належить і останній його вірш — «У день, коли мені

виповнилося тридцять шість років». Ці вірші написані вже

у Греції, куди Дж. Байрон вирушив у липні 1823 р., щоб взя-ти участь у повстанні проти турецького панування. І там, на

древній землі улюбленої ним Еллади, він незабаром помирає

навесні 1824 р. від лихоманки.

Уся Європа була схвильована звісткою про те, що в грець-кому місті Місолунги помер лорд Джордж Ноел Гордон Байрон,

командир одного з повстанських загонів і найбільш прослав-лений поет тієї епохи. Через деякий час австрійська поліція

знайшла в підвалах будинку Байрона в Генуї склад зброї.

Поема «Паломництво Чайльд-Гарольда» була надрукова-на 10 березня 1812 р. й одразу прославила ім’я Дж. Байрона.

Якщо перша спроба поета намітити образ романтичної особис-тості виявилася невдалою, то друга принесла йому успіх.

Шлях паломництва героя збігається з маршрутом подо-рожі автора: Португалія, Іспанія, Мальта, Албанія, Греція.

Ця подібність, а також збіг цілої низки біографічних деталей

у автора й героя, що відразу привернула до себе увагу, дали

привід до того, щоб ототожнити їх. Байрон протестував, напо-лягав спочатку на тому, що це не так, але поступово й сам усе

більш забував про героя, ведучи оповідь від першої особи. Це

особливо помітно в написаних пізніше третій (1816) і четвертій

(1817) піснях.

Основний текст поеми, за винятком кількох ліричних вста-вок (у тому числі й знаменитого прощання Чайльд-Гарольда

з батьківщиною), написаний класичною для англійської поезії

спенсеровою строфою. Для Дж. Байрона важливими є значен-нєві асоціації, що супроводжують цю форму, яка була названа

ім’ям її автора Спенсера, який уславився різноманітними при-йомами архаїзації поетичної мови. Вже самим ім’ям свого ге-роя, що включає середньовічний титул «чайльд», який давали

молодшому нащадку знатного роду, Байрон вводить у минуле,

підказує готичну атмосферу замку, в якому герой отримував

примарні втіхи: «любив одну — приваблював любов’ю бага-тьох» (переклад В. Левика). Початок поеми відповідає серед-ньовічній атрибутиці, поет вводить архаїзми в мову, але всю

цю бутафорію відкидає з початком подорожі, бо герой подоро-жує по сучасній автору Європі.

У першій пісні перед читачем постають дві країни: Пор-тугалія та Іспанія. З 1807 р. на Піренейському півострові йде

війна, викликана вторгненням французької армії. Байрон

ще не вимовляє імені Наполеона: особистість великої люди-ни, сучасного героя, для нього ще зберігає чарівність. Однак

почуття справедливості, що рухає поетом, змушує його стати

на бік народів, права яких попрані, землі пограбовані, кров

пролита.

Головного героя, ім’ям якого названа поема, поки що не за-буто. Не випадково більша частина тексту першої пісні обрам-лена двома ліричними вставками: прощання героя і романс

«До Інеси». Це підкріплює ілюзію, що свідомість героя, його

душа у всій новизні вражень розкриті перед читачем. Щоб не

порушити цю ілюзію, Байрон навіть відмовився від первісного

задуму: на місце, де тепер стоїть вставний романс «До Інеси»,

спочатку передбачалося інше звертання — «Дівчині з Кадиса»,

гімн дівчині з народу, яка оспівує прямий, рішучий характер.

Він занадто явно дисонував би з тим розчаруванням, в яке за-нурений герой і яке лише частково передає характер автора, не

вичерпуючи його. Дистанція між ними справді існує, бо герой

є лише одним із можливих відображень авторського обличчя.

У другій пісні подорож продовжується Грецією; третя

і четверта пов’язані з іншою подорожжю Дж. Байрона — з його

мандрівним життям в Італії, після того як 25 квітня 1816 р. він

був змушений назавжди покинути Англію.

«Паломництво Чайльд-Гарольда» — перша в європейській

літературі спроба розповісти «про час і про себе» на найбагат-шому матеріалі пореволюційної епохи, з уважним розглядом

її численних, часом ще загадкових аспектів. Німецький поет

і драматург Ф. Шиллер зустрів XІX ст. словами: «Старі форми

валяться…». Про катастрофу цих форм у всесвітньому масшта-бі й розповідає «Паломництво Чайльд-Гарольда». В образі го-ловного героя поеми Байрон одним з перших показав найбільш

помітні риси європейської «зайвої людини» — зайвої у світі,

яка розвивається за своїми законами, що зовсім не збігаються

з бажаннями і потребами (часто дуже егоїстичними) цієї люди-ни.

Основні твори:  збірка віршів «Години дозвілля», поеми:

«Паломництво Чайльд-Гарольда», «Гяур», «Абидоська нарече-на», «Корсар», «Лара», «Облога Коринфа», «Паризіна», «Дон

Жуан».

Література: 1. Ромм А. С. Джордж Ноэл Гордон Байрон.

1788–1824. — Л.–М., 1961. 2. Дьяконова Н. Я. Лирическая поэ-зия Байрона. — М., 1975.